Першопрохідці національної збірної України: долі учасників історичного матчу

Розповідаємо про футболістів, які відкривали першу сторінку історії збірної України.

29 квітня виповнюється 28 років від дня першого матчу національної команди України. Тоді в Ужгороді на стадіоні «Авангард» наша збірна програла Угорщині — 1:3. Спробуємо розібратися, у кого й як склалася доля в подальшому…

Стартовий склад

Ігор КУТЄПОВ («Динамо», у збірній України — 4 матчі)

Після першого поєдинку не виступав за збірну України більше року, у жовтні 1993-го провів ще три матчі в ході американського турне із капітанською пов’язкою, на чому й поставив крапку в кар’єрі воротаря національної команди. У 1994-му поїхав із Києва до Росії, грав у Тюмені, Москві (ЦСКА), Ростові та Щолкові. У 2000-му повісив бутси на цвях. Кілька років працював тренером воротарів у московському ЦСКА. 2003-го повернувся до рідного Харкова, став директором школи «Металіста», із 2011-го — вже академії клубу. Працював тренером воротарів у молодіжній збірній України (2012—2015), реалізовує проекти у сфері дитячо-юнацького футболу.

Олег ЛУЖНИЙ («Динамо», у збірній України — 52 матчі)

З усієї обойми першого складу збірної України досяг найбільших успіхів. У 1989—1990 роках встиг провести вісім матчів за збірну СРСР, мав добрий досвід. Із часом став капітаном синьо-жовтих, виводив команду на поле в цьому статусі 39 разів. Брав участь у п’яти відбірних турнірах — чемпіонатів Європи 1996-го, 2000-го і 2004 років, чемпіонатів світу 1998-го та 2002 років. 1999-го 31-річний Лужний переходить до лондонського «Арсеналу», з яким стає чемпіоном Англії, дворазовим володарем Кубка Англії, фіналістом Кубку УЄФА. Тренерську кар’єру починав у Латвії, у 2006—2012 роках працював у штабі київського «Динамо», кілька разів перебирав на себе керівництво командою. Самостійно очолював «Таврію» (2012—2013), у 2016-му обіймав дещо дивну посаду головного тренера всього клубу в «Карпатах». З літа 2017-го до серпня 2019 року знову працював асистентом головного тренера «Динамо», але, на відміну від Максима Шацьких, не поїхав разом з Олександром Хацкевичем до російського «Ротора».

Юрій НИКИФОРОВ («Чорноморець», у збірній України — 3 матчі)

У 1987-му став чемпіоном світу серед 17-річних і отримав приз кращому бомбардиру, але поступово перекваліфікувався в захисника. 1992-го провів чотири поєдинки за збірну СНД і три — за збірну України, а у вересні 1993-го дебютував у збірній Росії, куди потрапив із московського «Спартака». Побував на ЧС-1994, Євро-1996 та ЧС-2002. Зі «Спартака» 1996-го перейшов до іспанського «Спортинга», виступав у Нідерландах та Японії. У 2005-му залишив великий футбол, грав за пляжну збірну Росії, займався бізнесом в Іспанії, виступав за ветеранів клубу з Хіхона. У 2014-му пройшов навчання у школі тренерів, працював у Казахстані, на Кубані, у 2017—2019 роках — асистент головного тренера московського «Динамо-2» та «Динамо». З жовтня 2019 року проживає в Хіхоні.

Сергій БЕЖЕНАР («Дніпро», у збірній України — 23 матчі, 1 гол)

В юнацькому віці вважався зіркою нарівні із ровесником Никифоровим, але від самого початку грав у центрі захисту. Славився потужним ударом, хорошим довгим пасом. Три матчі у збірній провів із капітанською пов’язкою. Узимку 1995 року перейшов із «Дніпра» до «Динамо», будучи одним із найсильніших захисників України. До кінця 1997-го виступав в «основі» збірної, відіграв два цикли — Євро-1996 і ЧС-1998. Із 1998-го почав блукати світом — «Ворскла», київський ЦСКА, Туреччина, Росія, Казахстан. У 2004-му завершив кар’єру у клубі другої ліги «Факел» (Івано-Франківськ). Працює в академії київського «Динамо» (з перервами), у сезоні-2019/2020 — з командою U-17 (юнаки 2003 року народження).

Сергій ТРЕТЯК («Чорноморець», у збірній України — 2 матчі)

Уродженець Херсона був найстаршим у тому складі збірної — 28 років. У другому матчі був капітаном. Але надовго в команді не затримався, влітку 1992-го емігрувавши до Ізраїлю, громадянином якого зараз є. До 2000 року виступав за «Бейтар» із Єрусалима, ставши одним із легендарних гравців в історії клубу. Тричі вигравав чемпіонат Ізраїлю в якості футболіста — у 1993-му, 1997-му й 1998 роках, потім двічі — в якості асистента головного тренера «Бейтара» (2007, 2008). Працював і з молоддю. Але у клубі змінилося керівництво, і Третяка звільнили.

Сергій КОВАЛЕЦЬ («Динамо», у збірній України — 10 матчів)

Парадокс, але один із найяскравіших плеймейкерів України 1990-х років у збірній країни провів не так уже й багато матчів (10) і взяв участь лише в одному відбірному турнірі — Євро-1996. Одного разу виводив команду на поле з капітанською пов’язкою. У своїй клубній кар’єрі неодноразово змінював прописку, у чемпіонаті України виступав у Києві, Дніпропетровську, Львові, Запоріжжі, Луцьку й Борисполі. У Борисполі 2005-го перейшов на тренерську посаду, того ж року став асистентом Мирона Маркевича в «Металісті». Із 2008 року працює самостійно. Очолював «Львів», «Олександрію», «Оболонь», словацький «Татран», запорізький «Металург», молодіжну збірну України. У 2016—2017 роках тренував литовський «Тракай», у 2017—2018 — знову «Татран», у 2018—2019 — «Оболонь-Бровар».

Ілля ЦИМБАЛАР («Чорноморець», у збірній України — 3 матчі)

На початку 1993 року перейшов у московський «Спартак» і вирішив виступати за збірну Росії, з якою побував на ЧС-1994 й Євро-1996. Кращого футболіста Росії 1995 року сватали у топ-клуби Європи, але у «Спартаку» він дограв до 30-ти років, 2000-го пішов у «Локомотив», а 2002-го завершив кар’єру в «Анжі». Із 2003-го по 2011-й працював тренером у російських клубах, самостійно очолював команди з Рязані й Нижнього Новгорода. Потім грав за ветеранів. Помер 28 грудня 2013 року в Одесі.

Юрій ШЕЛЕПНИЦЬКИЙ («Чорноморець», у збірній України — 1 матч)

Перший капітан в історії збірної України за неї більше не виступав, хоча перебував у дуже продуктивному віці — 27 років. Улітку 1992-го поїхав до Туреччини. Там Шелепницький грав за «Трабзонспор» (став бронзовим призером чемпіонату), «Алтай» і «Денізліспор» до 1998-го, а після цього повернувся на батьківщину — до «Буковини», якій віддав ще шість років кар’єри. Працював у ній тренером, у 2015-му очолював аматорський «Маяк», тренує дітей у «Буковині», а в березні 2016-го був обраний президентом ДЮФЛ (Дитячо-юнацької футбольної ліги) Чернівецької області.

Олег САЛЕНКО («Динамо», у збірній України — 1 матч)

Футболіст, що народився в Ленінграді, провів за збірну України один матч, а 1993-го, вже перейшовши з київського «Динамо» до іспанського «Логроньєса», дебютував у збірній Росії. Пік його кар’єри припав на ЧС-1994, де 25-річний форвард забив п’ять м’ячів у поєдинку з Камеруном (рекорд ЧС). Усього на тому турнірі він оформив шість голів і отримав «Золоту бутсу», а потім перейшов до «Валенсії». Але після цього в нього почався спад. У 1995-му Саленко перебрався до Шотландії, грав у Туреччині й Польщі, мав проблеми з колінами, через що достроково повісив бутси на цвях. Мешкає в Києві. Тренував збірну України з пляжного футболу, аматорський клуб «Тайгер» із Броварського району Київської області, виступає в якості експерта, грає за команду футбольних зірок України.

Сергій ПОГОДІН («Шахтар», у збірній України — 1 матч)

У день матчу з Угорщиною йому виповнилося 24 роки, але такий символізм не допоміг йому затриматися у збірній України. Після «Шахтаря» перспективний футболіст (наприкінці 1980-х його забрали із «Зорі» до дублю київського «Динамо») пограв у Нідерландах, Росії, Іспанії, Ізраїлі. Провів три матчі у Примері за «Меріду», забив один гол. 1998-го приїхав на батьківщину закінчувати кар’єру. 2002-го пішов у аматори, 2007-го на два сезони став граючим тренером команди другої ліги «Титан» (Донецьк). Потім знову виступав у чемпіонатах Донецької й Луганської областей. Улітку 2016-го вручав призи учасникам проекту «Давай, грай» в якості ветерана «Шахтаря». У 2019-му грав за ветеранів «Шахтаря» в різних виставкових матчах.

Сергій ЩЕРБАКОВ («Шахтар», у збірній України — 2 матчі)

Наймолодший футболіст у тому складі збірної й кар’єру завершив раніше за всіх. Хоча кращому бомбардиру молодіжного ЧС-1991 пророкували дуже яскраве майбутнє. Ним цікавився ПСВ, але 21-річний форвард «Шахтаря» опинився в португальському «Спортингу», де грав поряд із Фігу та Балаковим. 14 грудня 1993 року, після прощального бенкету англійського тренера Боббі Робсона, сталася трагедія. Щербаков потрапив у серйозну аварію, в якій отримав перелом хребта і параліч обох ніг. Пересів на інвалідний візок, переніс безліч операцій. У 1998-му його взяли на роботу до селекційного відділу московського «Локомотива».

Вийшли на заміну

Юрій САК («Чорноморець», у збірній України — 10 матчів, 1 гол)

На відміну від Никифорова і Цимбаларя, після переходу до московського «Спартака» у 1994 році не зрадив Україну і продовжував виступати за нашу збірну. Єдиний гол забив у червні 1994-го команді Болгарії (1:1) у заключному спарингу майбутнього півфіналіста чемпіонату світу у США напередодні фінального турніру. За болгар грали Стоїчков, Лєчков, Балаков, Іванов, Сіраков та інші зірки. У 2002-му завершив ігрову кар’єру. За 15 років працював тренером у 10-ти клубах (вісім професіональних, два — аматорських). Остання професіональна команда — першоліговий «Гірник-Спорт» (Горішні Плавні). Потім працював у юнацькому футболі («Атлетик» Одеса).

Іван ГЕЦЬКО («Чорноморець», у збірній України — 4 матчі, 1 гол)

Автор першого голу в історії національної команди України. Парадоксально, але у збірній СРСР за один лише 1990 рік провів більше матчів (5), ніж у збірній України за кілька років (4). Наколотив 150 голів за клуби України, Ізраїлю й Росії. Більше — тільки в шести форвардів вітчизняного футболу (Пономарьова, Блохіна, Протасова, Шевченка, Реброва та Воробея). Але м’яч в Ужгороді залишився для нього єдиним за збірну. Можливо, вплинув від’їзд за кордон, але й після повернення він зіграв лише два матчі в 1997-му. 2001-го потрапив до автомобільної аварії, після якої не зміг вийти на колишній рівень. Тренерська кар’єра на професіональному рівні не склалася, зате вдається роль експерта. Також тренує дітей в одеській школі «Атлетик».

Сергій ГУСЄВ («Чорноморець», у збірній України — 5 матчів)

1992 року повернувся до рідної Одеси з оренди в Тирасполі, де за сезон наколотив 25 голів за «Тілігул», і закріпився в «основі» «Чорноморця». По 1993 рік включно запрошувався до збірної України, але свої бомбардирські якості проявити не зумів. Хоч і став кращим снайпером другого чемпіонату України (17 голів у сезоні-1992/1993). Починаючи з 1993-го побував у Туреччині, Ізраїлі, Росії, повернувся до України. До недавнього часу — тренер у СДЮШОР «Чорноморець».

Залишилися в запасі

Віктор ГРИШКО («Чорноморець»)

У збірній України так і не зіграв. Найдосвідченіший у заявці тієї команди — 30 років на момент матчу. Улітку 1992-го поїхав до «Трабзонспору», 1996-го — повернувся. Виступав за «Миколаїв», потім — за команди Одеської області. У 1999-му навіть повернувся до складу «Чорноморця», який пробивався назад до вищої ліги. 2001-го розпочав тренерську кар’єру в овідіопольському «Дністрі», де завершив кар’єру гравця. Потім повернувся до «Чорноморця», де обіймав багато різних посад — у тому числі директора СДЮШОР і тренера. 2014-го був переобраний на третій термін головою Федерації футболу Одеси.

Євген ДРАГУНОВ («Шахтар», у збірній України — 2 матчі)

Досвідчений захисник, капітан «Шахтаря», в основному складі якого виступав із 1985 року. У збірній України дебютував 27 червня 1992 року. 1993-го перейшов до «Таврії», у 1994-му залишив Україну — грав у Росії «(Лада», «Кубань», «Шинник») та Німеччині («Рот-Вайсс» Ерфурт, «Шпандауер», «Людвигсфельдер»). 2000-го повернувся в Україну, зіграв один матч за «Зорю» у другій лізі. Помер 10 вересня 2001 року — інсульт. Йому було лише 37…

Андрій АННЕНКОВ («Динамо», у збірній України — 1 матч)

Дебютував у збірній України 26 серпня 1992 року, більше в її складі не виступав. У 1990-му встиг стати чемпіоном СРСР, після від’їзду динамівських зірок за кордон до 1992-го був одним із найдосвідченіших у лавах киян. 1996-го пішов із «Динамо», змінив багато клубів в Україні («Дніпро», «Кривбас», ЦСКА, «Борисфен»), грав у Росії («Уралан») та Казахстані («Іртиш»). Працював асистентом головного тренера в «Борисфені», «Металурзі» Д, «Княжій». У київському «Арсеналі» тренував юнаків, а коли клуб був реанімований у 2014-му, очолив першу команду. Восени 2016-го перейшов до ДЮФШ «Динамо» імені Валерія Лобановського, тренує футболістів 2001 року народження. У 2019 році у складі збірної України став чемпіоном світу U-20, допомагаючи Олександру Петракову в якості асистента.

Сергій ЗАЄЦЬ («Динамо»)

У збірній України так і не зіграв. Вважався дуже перспективним футболістом, грав у молодіжній збірній СРСР, у 1989 році 20-річним упевнено зайшов в «основу» «Динамо», в якому ще виступали легенди середини 1980-х, але швидко зійшов з орбіти. У 1993 році опинився у вінницькій «Ниві», у 1994-му — в «Уралмаші». У 26 років завершив кар’єру через травми. Про нього мало інформації — відомо, що донедавна працював дитячим тренером у Києві. У 2017—2018 роках очолював канадську команду української діаспори — «Воркута», яка у 2018 році стала чемпіоном Канадської футбольної ліги.

Юрій МОРОЗ («Динамо», у збірній України — 1 матч)

У збірній України дебютував 27 червня 1992 року. У 1993-му вже грав за «Верес», звідки незабаром поїхав до Ізраїлю. У 1997-му опинився в Росії, у 2001-му повернувся в Україну, де й завершив кар’єру у «Ворсклі». Із 2004 року працював із різними юнацькими збірними України. Допомагав Юрію Калитвинцеву з командою 1990 року народження, яка 2009-го стала чемпіоном Європи U-19. Із 2014 року — тренер у молодіжній системі «Динамо». В останніх сезонах — старший тренер «Динамо» U-21.

Юрій ДУДНИК («Металург» З, у збірній України — 2 матчі)

За свою багату кар’єру змінив велику кількість клубів. 1993 року опинився у московському ЦСКА, з яким пограв у Лізі чемпіонів, потім повернувся до Запоріжжя. Після цього ще 12 разів змінював клуб, у деякі повертався. Пограв у Вірменії за «Бананц», бутси на цвях повісив лише у 2007-му, коли йому було 39 років. Працював тренером у «Черкаському Дніпрі», потім повернувся до рідної «Зорі», де донедавна керував командою U-19. Зараз — селекціонер клубу.

Головний тренер

Віктор ПРОКОПЕНКО (у збірній України — 3 матчі)

У першому матчі на чолі збірної головний тренер «Чорноморця» відкрито надавав перевагу добре знайомим підопічним з Одеси, але в наступних поєдинках географія клубного представництва значно розширилася. Із трьох матчів під його орудою збірна не виграла жодного (нічия й дві поразки). Зате на клубному рівні справи в нього складалися краще. «Чорноморець» двічі, у 1992-му й 1994 роках, вигравав Кубок України, а волгоградський «Ротор» ставав бронзовим (1996) і срібним (1997) призером чемпіонату Росії. 2000-го Прокопенко очолив «Шахтар», з яким мало не став чемпіоном України у 2001 році, після чого остаточно був визнаний кращим серед других. Працював у московському «Динамо», у 2003-му повернувся у «Шахтар» на посаду спортивного директора, вводив у суть справи Мірчу Луческу у травні 2004-го. У березні 2006-го став народним депутатом України, а 18 серпня 2007-го помер в Одесі — відірвався тромб. 

На фото верхній ряд (зліва — направо): Олег Лужний, Сергій Погодін, Сергій Беженар, Юрій Никифоров, Сергій Щербаков, Ігор Кутєпов, Юрій Шелепницький, нижній ряд: Сергій Третяк, Сергій Ковалець, Ілля Цимбалар, Олег Саленко.

НОВИНИ ПО ТЕМІ
26.12.2024 19:03

«Борнмут» Іллі Забарного втратив очки в домашньому матчі чемпіонату Англії

У 18-му турі англійської Прем’єр-ліги «Борнмут» захи...

24.12.2024 12:00

Вік-енд для легіонерів збірної України: «1+1» Довбика, сенсація від Забарного та ювілей Миколенка

Минулий ігровий клубний вік-енд для тих легіонерів збірної України, як...

20.12.2024 16:00

Вік-енд для легіонерів збірної України: усе може розтягнутися аж на чотири календарні дні

Прийдешній ігровий клубний вік-енд для тих легіонерів збірної України,...

Підписатися на новини