Честолюбний Ярмоленко
Матеріал з офіційної програмки до матчу національних збірних України та Болгарії.
У матчі зі збірною Уругваю Андрій Ярмоленко переписав один із рекордів національної команди України. Його влучний удар уже на 15-й секунді став найшвидшим голом синьо-жовтих. Два роки тому динамівець уже пробував потрапити на олівець статистикам, відзначившись у своєму дебютному матчі. Й ось − цілком заслужена «нагорода» знайшла героя...
− Звісно, приємно увійти в історію таким чином, − поділився враженнями Андрій. − Однак цим я насамперед зобов’язаний партнерам. Атака й справді була блискавичною та ефектною: Коноплянка відібрав м’яч, миттю віддав його Девичу, а Марко вже зробив дуже хорошу передачу мені. Залишалося лише не промахнутися. Комбінація тривала лічені секунди... Однак, повірте, я намагаюся не переоцінювати факту свого рекордсменства, адже індивідуальні досягнення розглядаю тільки в світлі успіхів колективу.
− Хто, крім партерів на полі й уболівальників на трибунах, привітав вас першим?
− Одразу після гри зателефонували батьки. І вони, і друзі, з якими розмовляли згодом, поділяли моє невдоволення підсумком матчу. Всім було зрозуміло, що збірна України більше втратила, ніж набула. Поразка зіпсувала настрій, адже ми, вважаю, її не заслужили, продемонструвавши якісну, змістовну гру.
− Чого не вистачило, аби досягти позитивного результату?
− Наприкінці зустрічі «підсіли» фізично, суперник цим скористався на всі сто. Ми провели дуже динамічний перший тайм, витратили надто багато сил на швидкісні атаки. Й на фінальний відрізок нас просто не вистачило.
− Наступну гру − з Чехією − збірна України взагалі провалила...
− Справді, це був болісний психологічний удар, про який треба якнайскоріше забути. Ми припустилися купи помилок, що й спричинило фіаско. Мені особисто було дуже соромно − як за результат, так і за гру.
− Після Праги збірну звинуватили в тому, що її футболісти не повністю викладалися, економили сили для гри у клубах.
− Я згоден із тим, що після такого розгрому всі підстави для серйозної критики мали місце. Однак усе ж хотів би сказати ось про що. Від нашої команди як господарки ЄВРО-2012 багато хто чекає одних тільки перемог, навіть у товариських матчах. З огляду на це кожна гра, кожне тренерське рішення іноді оцінюються надто вже прискіпливо, іноді тенденційно. Звісно, ми розуміємо, що всі переживають і хвилюються, аби українці виступили якнайкраще на домашньому фіналі, однак лавина критики просто не дає можливості нормально працювати. Збірна перебуває під постійним пресом, за таких умов часом слід докладати серйозних зусиль, аби бодай сконцентруватися на підготовці до матчів... Із празького фіаско ми зробили висновки. Це відчутний удар по честолюбству. Нам, справді, соромно. Впевнений, більше ми не дамо приводів для такої критики.
− Якої думки ви про найближчих опонентів − команди Болгарії та Естонії?
− Знаю, що Естонія претендує на вихід у плей-офф відбірного турніру ЄВРО-2012, а болгари вже всі шанси втратили, щойно змінивши тренера. Впевнений, у цих двох іграх ми маємо перемогти: «основа» української збірної вимальовується все чіткіше, ми «притираємося» один до одного, награємо зв’язки. Та й, звичайно ж, прагнемо заспокоїти і журналістів і вболівальників, котрим, як і нам самим, набридли поразки.
− Зараз ви граєте в одній команді з футболістами, чию гру свого часу спостерігали по телевізору. Чи уявляли колись, що виходитимете на поле поруч із Шевченком і Шовковським?
− Я з дитинства вболівав за «Динамо», намагався не пропускати жодного матчу. Зачаровано спостерігав за виступами команди Валерія Лобановського кінця 1990-х у Лізі чемпіонів. Звісно, тоді, у 9-10 років, міг лише мріяти про те, щоб досягти такого рівня. Однак мені пощастило в цьому плані. Андрій Шевченко у футболі знає та вміє майже все, тому роботу з ним сприймаю як неоціненний досвід, уважно прислухаючись до порад старшого колеги.
− Цього сезону київському «Динамо» знову не вдалося пробитися до Ліги чемпіонів. Ваша перспектива і втіха для вболівальників − Ліга Європи. Свого часу ви дійшли в цьому турнірі до півфіналу, торік зупинилися на чвертьфінальній стадії. На що розраховуєте зараз?
− Вихід з групи − це завдання-мінімум, щодо якого не має бути жодних дискусій! Нам треба реабілітовуватися за те, що залишили вболівальника без Ліги чемпіонів. І, гадаю, «Динамо» до снаги пройти в турнірі якомога далі, просто в кожній грі слід показувати максимум того, на що здатні. Коли це вдається, опонентам важко нас зупинити, адже у команді підібралися досвідчені, кваліфіковані гравці та тренери. Та інколи, на жаль, виходить, що ми самі для себе перетворюємося на головного суперника...
− Київські вболівальники скучили й за тріумфом у чемпіонаті України.
− Так, настав час відбирати «золото» у «Шахтаря». Сили − рівні. В нещодавній очній зустрічі з гірниками у нас було більше гольових шансів, які, проте, не використали, тому після гри залишився певний осад розчарування. Однак ми постійно працюємо над реалізацією. Сподіваюся, виправимося в наступних зустрічах.
− Ви − гравець київського «Динамо», вихованець чернігівського футболу. А народилися в Ленінграді. Розкажіть, будь ласка, про ці «маршрути» вашої долі.
− Батьки працювали в Ленінграді, коли я народився. Потім повернулися на батьківщину, до Чернігова. Ази футболу опановував у тамтешній «Юності»: з двох футбольних шкіл, що є в місті, вибрав ту, що була ближчою до домівки. Мене 13-річного в матчах ДЮФЛ побачив тренер Олександр Лисенко й запросив до академії київського «Динамо». Але динамівські «стандарти» вимагали більшого зросту, тож через півроку довелося повернутися до Чернігова. Згодом я підріс і в антропометрії і, очевидно, у майстерності. Зіграло свою роль те, що футбол приносить мені задоволення, на цьому тлі легше рухатися до мети. Отримавши запрошення від «Десни», наступного сезону дебютував у першій лізі. У стартовому ж для мене матчі, в Сумах, забив, після чого все пішло по висхідній. Знову опинився в Києві. З динамівським резервом працювали тоді Геннадій Литовченко та Юрій Калитвинцев, котрим я дуже вдячний за те, що допомогли адаптуватися.
− У червні для вас фінішував «третій фронт» − участю в фінальному турнірі молодіжного Євро ви завершили виступи у складі української збірної U-21. На жаль для всіх нас, очікуваних від неї результатів команда Павла Яковенка не показала. Як ви пережили цей негативний досвід?
− Вважаю, потенціал збірної дозволяв розраховувати щонайменше на участь у півфіналі. Однак нас надломила прикра поразка від чехів. Так і не зуміли після неї зібратися... Для себе зробив чіткий висновок − перш ніж про щось казати, слід спочатку це зробити. Адже ми переконали самих себе й оточуючих, що вирушаємо за перемогами, а навіть не вийшли з групи. На майбутнє є сенс бути обережнішими у висловлюваннях.
− Напевно, зайве питати − яка мета для Андрія Ярмоленка є пріоритетною на сьогодні?
− Звісно, як і кожен український футболіст, я мрію зіграти на ЄВРО і досягти зі своєю збірною вагомого результату. У нашої команди хороший потенціал, тож головне − наполегливо працювати на тренуваннях і вірити у власні сили. Тоді прийде не лише виконання, а й успіх.