Футбол на вулиці Жиліна
У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону» продовжуємо презентувати Київщину.
З війни − у «Динамо»
Юність Віктора Жиліна припала на страшні роки Великої Вітчизняної. Війна зробила його сиротою, і в житті юнака лишився тільки футбол. З рідного Таганрога, перед самими роками лихоліття, його запросили до Ростова, а коли почалася війна − вона зачепила й поламала мільйони життів, було не до футболу. Коли ж улюблена гра повернулася, Віктора, який служив у динамівському відомстві, відразу ж запросили спершу до команди Курська, а потім − і Воронежа. Якось, граючи у складі тамтешнього «Динамо» на першість РРФСР проти дублерів московських одноклубників, Жилін забив їм кілька голів на верхньому полі столичного динамівського стадіону. Так сталося, що на цьому матчі були присутні представники «Динамо» київського, якому за кілька днів випадало грати у вищій лізі проти москвичів. Вони й примітили прудкого правого крайнього, і адміністратор киян, легендарний Рафаїл Фельдштейн, покликав Жиліна й підвів його до наставника української команди − Бутусова. «Підійди, синку, − примовляв Рафаїл Мойсейович. − Ти знаєш, хто такі Бутусов, Норов, Щегодський? От вони з тобою поговорити хочуть, у київське «Динамо» запрошують». Звісно, Жилін мріяв грати за відому команду вищій лізі, тому без роздумів погодився. І хоча генерал-опікун воронежської команди противився переходу, коли він отримав лист з комісаріату внутрішніх справ і дізнався, що його улюбленця запрошують не в «банно-пральний комбінат», а в уславлену команду майстрів, дав добро й потис Віктору руку на прощання.
Київський «Беркут»
То була осінь 1946 року, і з того часу − й до останніх днів, доля уродженця півдня Росії була нерозривно пов’язана з українським футболом. 1949 року він став найкращим бомбардиром команди в сезоні, обігнавши навіть центрфорвардів, і з тих пір у Києві за Жиліним закріпилося почесне ігрове прізвисько «Беркут», видане за стрімкі флангові проходи та «хижу», атакуючу манеру гри. Хоча все могло й бути інакше − в 1950 році тяжко травмований Жилін не проходив у «Динамо» й отримав пропозиції від ленінградського «Зеніта» та московського «Торпедо». Він мав переходити у столицю Союзу − вже отримав підйомні, ключі від квартири. Але у плани могутніх силовиків не входило віддавати відомого гравця команді іншого відомства. Щоб не дати Віктору перейти в команду автозаводців, його викликали на прийом до міністра Устинова − майбутнього маршала та міністра оборони СРСР, іменем якого навіть назвали пізніше місто. Кілька годин «промаринували» Жиліна у приймальні (секретарка заспокоювала − «Терпи, урок тобі дає!»), а потім впустили до кабінету, де за величезним столом із купою телефонів сидів невисокий рудуватий чоловік із грізними, врізнобіч направленими очима. «Ти що ж, не хочеш їхати до «колиски революції»? Якщо ні − у нас є підземні рудники», − недвозначно натякнув чиновник. Вибору не було − долю переходу було вирішено. Але все, що не робиться, − на краще. За рік у «Зеніті» правий крайній Жилін забив 11 голів, став найкращим бомбардиром команди й отримав запрошення повернутися в «Динамо». Додому, в Київ, він мчав із радістю − чекала родина, рідний колектив. Ще рік він провів у команді Ошенкова, ставши віце-чемпіоном СРСР і майстром спорту, а потім догравав у столичному ОБО та ризькій «Даугаві». Завершивши виступи у 31 рік через травми, він став молодим тренером. Та ще й яким!
Скандальний початок
Колишній стрімкий гравець швидко став амбітним тренером. Свою роботу він почав із скандалу − тайкома паралельно очолював зразу дві команди, заводський «Темп» та студентський «Політехнік», і треба ж такому статися − обидві привів до фіналу турніру, після чого й відкрилося заборонене тоді сумісництво. Полаяли його, звільнили, але тренер, здатний вивести аж дві команди на рівень, не міг бути незатребуваним. Наприкінці 50-х легендарний залізничник Кривонос, депутат від Вінничини, вирішив зробити для цього краю команду. Для її створення він запросив ветеранів «Динамо» − Щегоцького, Ідзковського і Жиліна. По всьому Києву вони шукали юних талантів, і коли все вінницьке керівництво зібралося подивитися на спаринг «привозних юнаків» із місцевими армійцями, майбутній «Локомотив» розніс їх із непристойним рахунком. Так сталося, що соратники Степановича з різних причин не змогли лишитися у Вінниці працювати й повернулися до Києва, і наставником команди лишився молодий 35-річний Жилін. Уже за рік він зробив свою команду чемпіоном УРСР, виграв кубок республіки, і Вінниця стукала у двері радянського елітного футболу. Коли ж керівництво вирішило у «вишку» відправити харківський «Авангард», Жиліна поставили тренером там. За своє довге тренерське життя Віктор Степанович встиг попрацювати із «Локомотивом» (Вінниця), «Зіркою» (Кіровоград), «Автомобілістом» (Житомир), «Чорноморцем» (Одеса), «Металургом» (Запоріжжя), «Спартаком» (Івано-Франківськ), «Кривбасом» (Кривий Ріг), «Дніпром» (Черкаси). І в кожній команді його тренерське чуття дозволяло знаходити майбутніх зірочок: Альтман, Форкаш, Вишневський, Томах, Молотай, Снитко, Александров, Юн-Чен-Ян, Латиш, Боговик, Трояновський, Яремчук, Буряк, Прокопенко, Поркуян, Шепель… Ці відомі в майбутньому футбольні виконавці грали під керівництвом Жиліна у його командах, багатьом саме Степанович знайшов оптимальну позицію для кращої реалізації їхніх талантів. 17-літній Леонід Буряк саме при Жиліні вперше потрапив до основного складу «Чорноморця», а Прокопенко, Поркуян та Шепель, котрі в різних командах грали під його керівництвом, у підсумку стали захищати кольори одеситів. Ще 1963 року Жилін здобув звання заслуженого тренера України, пізніше неодноразово підтверджуючи його, виграючи титули чемпіона та володаря кубка УРСР із різними командами, котрі він очолював, нерідко, у зовсім погані часи, але незмінно виводив на якісно новий рівень. Та остання зупинка у житті футбольного пілігрима виявилася найтривалішою…
Почесний бородянець
1978 року при Бородянському екскаваторному заводі було організовано команду «Машинобудівник», яка швидко вийшла на всеукраїнський рівень. А ще за два роки Віктор Жилін, тренер, котрий раніше очолював тільки команди великих міст із високими завданнями у змаганнях майстрів, на деякий час опинився у творчій відпустці, і, щоб не розривати у трудовій книжці стаж, погодився попрацювати із молодою командою з передмістя Києва. У перші ж місяці досвідчений і авторитетний 57-літній тренер привів своїх підопічних до перемоги в чемпіонаті області. Звиклому до професійного футболу наставнику попервах важко було зрозуміти своїх нових підопічних − думаючи, що вони тільки числяться десь на заводському ВТК, а весь час присвячують футболу, він поставився до них із професійною вимогливістю. Але якось, відвідавши завод, він побачив кількох своїх футболістів за станками та верстатами і про себе почав ще більше поважати роботяг, котрі після роботи віддаються футболу. З кількома нетривалими перервами, майже три десятиліття віддав Жилін бородянській команді. 1986 року разом зі своїми підопічними він виграв кубок УРСР серед КФК, а на початку 90-х із «Системою-Борекс» пройшов непростий шлях із колективів фізкультури до першої ліги. У Бородянському районі його шанували не лише як фахівця, а й як людину − визнали почесним громадянином району (нині таке звання мають також Блохін та Бєланов), періодично запрошували на зустрічі із школярами, церемонії нагородження та інші урочистості. І Віктор Степанович, попри численні запрошення з інших міст та команд, лишився вірним Бородянці. На 80-у році життя він вивів «Систему-Борекс» у першу лігу й перейшов на адміністративну роботу, ставши віце-президентом клубу. Сивочолий дідусь із густою шевелюрою та фірмовим «беркутячим» носом не пропускав жодного матчу, і завше при ньому був тренерський нотатник із тактичними схемами, ігровими нотатками, пропозиціями та зауваженнями…
Жилін назавжди
Він пішов із життя на Покрову 2009 року, якраз після матчу Андорра − Україна, виграного нашими хлопцями. На 86-у році життя, попри тяжку хворобу, до останніх днів він цікавився усіма футбольними подіями, палко переживав за успіхи українського футболу на всіх рівнях, вів тренерський щоденник, розбираючи тактичні моделі гри усіх побачених матчів.
За півтора роки, котрі пройшли з часу смерті Віктора Жиліна, його меморіали відбулися у Вінниці та Бородянці. А восени 2010-го, на роковини, соратник Степановича Віталій Пилипенко провів на спорткомплексі «Борекс», де Жилін здобував свої останні титули, турнір «Жилін назавжди», зібравши на полі команди, котрі відіграли велику роль у житті тренера − київське «Динамо», вінницький «Локомотив», житомирський «Автомобіліст» та бородянський «Машинобудівник». У той день вулиця, що веде до бородянського стадіону, отримала нову назву − Віктора Жиліна, а біля входу на територію спорткомплексу було відкрито пам’ятну стелу.
«Да разве сердце позабудет
Того, кто нам хотел добра?
Того, кто выводил нас в люди,
Кто выводил нас в мастера?», −
такі слова написані на його могилі. І справді − Віктор Жилін багато зробив для українського футболу, тому й після смерті лишається у пам’яті нащадків.