Вершини футбольного Прикарпаття
У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», починаємо презентувати Івано-Франківську область.
У прикарпатського футболу − багата та яскрава історія. За сто років − від виникнення перших місцевих осередків шкіряного м’яча до сьогодні − клуби регіону грали в чемпіонатах чотирьох держав − Австро-Угорщини, Польщі, СРСР та України.
Та, що варта уваги
Історія зберегла для нащадків і назву першого клубу Станіславова (так іменувався Івано-Франківськ до осені 1939 року, а у 1939-62 він був Станіслав), і дату першого футбольного матчу. Піонером копаного м’яча на Прикарпатті став СКС «Ревера», утворений наприкінці 1908 р. На латині re vera − те, що варте уваги. Цей вираз полюбляв вживати Станіслав Потоцький, чий син Андрій заснував місто. Свій прем’єрний матч «Ревера» провела 20 червня 1909 р. у Львові проти другої команди «Чарних», і поступилася − 1:4. Четвертого липня суперники зустрілися в Станіславові. Львів’яни знову були сильнішими − 3:1. Саме від цієї дати й веде відлік прикарпатський футбол. «Ревера» була першою і залишалася найкращою в регіоні аж до середини 1930-х років.
На східних кресах
Прикарпаття, Львівщина і Тернопілля на той час входили до складу Королівства Галичини та Володимирії, автономної складової Австро-Угорської імперії. 1911 року в Львові було засновано футбольну спілку, яка взялася за організацію чемпіонату. В 1914-му в ньому змагалося майже два десятки команд. Після проведення кваліфікаційних поєдинків «Реверу» зарахували до ІІ-А класу. Хід змагань перервала світова війна. По її завершенні Західна Україна увійшла до складу новоутвореної польської держави. Станіславівське воєводство опинилося на південно-східному кордоні країни. Цю місцину ще називали кресами − окраїною. Проте у футбольному відношенні Прикарпаття аж ніяк не було периферією.
«Ревера» − чемпіон Львова!
На початку 1920 року «Ревера» стала одним із семи клубів-засновників Львівської окружної спілки футболу (ЛОСФ), під егідою якої провела наступні півтора десятка років. Спершу справи команди йшли кепсько. Три сезони поспіль вона фінішувала останньою, вигравши за цей період лише один поєдинок. Відтак ЛОСФ відправив її у клас В. Повернувшись до регіональної еліти у 1928 році, «Ревера» одразу виборола «срібло». Ще через три роки їй підкорилася найвища сходинка. Невипадковість успіху підтвердили матчі за право виступу в польській державній лізі. Лише в додатковому матчі «Ревера» поступилася майбутньому тріумфатору − військовій дружині з Сєдльця.
Нерозіграний фінал
На початку 1934 року клуби Станіславівщини домоглися відкриття окремого футбольного округу. На той час копаний м’яч уже полонив не тільки мешканців міст і містечок. Повноцінні команди виникли й у багатьох селах. Чемпіонат Станіславівського воєводства вочевидь був не таким сильним, як у львів’ян. Однак збірна округу незмінно обігрувала сусідів у розіграші Кубка Польщі. Лише у 1938 році Львів щасливо оминув зустрічі з незручним суперником і... одразу здобув трофей. А в наступному сезоні право участі у фіналі виборов Станіславів. У півфіналі прикарпатці сенсаційно здолали у гостях Вільно (майбутній Вільнюс) − 1:0. Вирішальна гра проти команди Познані була призначена на 5 листопада. Та вже 1 вересня 1939 р. світ поринув у нову війну...
Лідерство захоплює «Спартак»
Зі встановленням радянської влади всі клуби, що існували раніше, були закриті. Натомість створювалися нові колективи з типовими як для тих часів назвами − «Локомотив», «Спартак», «Динамо», «Харчовик»... Відкриття нового сезону відбулося 21 квітня 1940 р. Цього дня, зокрема, спартаківці переграли з рахунком 3:2 «Локомотив». Згодом саме «Спартак» стане провідним футбольних клубом Прикарпаття, своєрідною візитівкою мальовничого краю. На перших порах «червоно-білим» довелося витримати непросту конкуренцію з боку інших колективів, перш за все команд силових структур − «Динамо», а згодом ГБО. Остаточно свою перевагу «Спартак» довів на початку 1950-х.
Універсальний солдат Беца
Майбутній гравець збірної СРСР, олімпійський чемпіон 1956 р. Йожеф Беца проходив в Станіславі строкову службу. На свою біду, команда місцевого гарнізону насмілилася кинути виклик у першості України львівському ОБО. Командування округу такої зухвалості не стерпіло і... розформувало конкурента. У 1953-му солдата Бецу відрядили на допомогу цивільному «Спартаку». 23-річний футболіст став і капітаном, і граючим тренером клубу. Восени до Станіслава з’їхалися кращі спартаківські дружини усіх союзних республік на традиційний фінал центральної ради товариства. Господарі провели турнір впевнено, достроково здобувши головний трофей. Виконавши свою «місію», Беца був переведений у Львів. А за рік закарпатець уже грав у московському ЦБЧА.
На поле летіли тюбетейки
Здобувши у 1955 році звання чемпіона України серед клубних команд, «Спартак» вийшов у союзний клас Б. Уже через рік станіславці зупинилися на порозі класу А. У груповому турнірі команда 65-тисячного містечка залишила позаду колективи шести союзних республік і разом із переможцями інших груп − ленінградським «Адміралтійцем» та СКВО з Тбілісі вирушила на фінал. Його приймав Ташкент. Єдина путівка в еліту дісталася ленінградцям. «Спартак» фінішував другим. Матч між претендентами викликав бурю емоцій у місцевої публіки, яка на знак протесту проти упередженого суддівства закидала футбольне поле тюбетейками. У 1957 році станіславці дісталися також до чвертьфіналу розіграшу Кубка СРСР, поступившись у гостях своїм московським одноклубникам − 2:4.
«Золота» молодь
Наступний злет «Спартака» пов’язаний з появою на Прикарпатті покоління талановитих футболістів, яких зібрав і згуртував тренерський штаб на чолі з Мирославом Думанським. У 1968 році «червоно-білим» для виходу в фінал українських команд класу Б не вистачило одного очка. Зате наступного року іванофранківці не мали собі рівних ні в зональному турнірі, ні в фіналі. В 1972-му кістяк тієї команди долучився до чергового тріумфу. Спартаківці стали чемпіонами України серед команд другої ліги й, обігравши в перехідних матчах ризьку «Даугаву», здобули путівку до новоствореної першої ліги. Дев’ять сезонів поспіль франківська публіка мала змогу насолоджуватися поєдинками своїх улюбленців із кращими клубами практично всіх республік СРСР.
«Спартак» чи «Прикарпаття»?
У 1981 році івано-франківська команда була переведана з товариства «Спартак» на баланс одного з міських підприємств і змінила назву на «Прикарпаття». Після серії невдалих сезонів, у 1987 році, вона виборола бронзові нагороди чемпіонату України серед команд другої ліги. У 1991-му − додала до свого активу «срібло». Оскільки то був останній союзний чемпіонат, наступного року «Прикарпаття» увійшло до прем’єрного складу вищої української ліги. Одразу закріпитися в еліті іванофранківці не зуміли, повернувшись туди через два роки. Загалом у провідному вітчизняному ешелоні команда провела сім сезонів. У 2003 році їй було повернуто першу назву − «Спартак». Однак з 2007-го вона знову іменується «Прикарпаттям».
Відкритий чемпіонат області
Ще кілька років тому Івано-Франківщина посідала чільні місця за кількістю професійних колективів. Лише в обласному центрі їх було три − «Спартак», «Чорногора» та «Факел». Під егідою ПФЛ виступали також бурштинський «Енергетик», ФК «Калуш», долинський «Нафтовик», «Техно-Центр» із Рогатина, дещо раніше − тисменицький «Хутровик», «Бескид» із Надвірної, коломийське «Покуття». Вболівальники жартували, що друголігова першість України у групі А перетворилася на відкритий чемпіонат Прикарпаття. Впродовж сезону його представники полишали межі області лічені рази.
«Енергетичний» футбол
Починаючи з сезону-2006/07, неофіційний статус лідера прикарпатського футболу захопив бурштинський «Енергетик». Принаймні, в підсумкових турнірних таблицях клуб з 15-тисячного містечка незмінно фінішує вище представників обласного центру. Свій родовід бурштинці ведуть з 1948 року. Професійний статус вони вибороли у 1998-му після перемоги в аматорській першості України. Злетом «Енергетик» завдячує керівництву місцевої ТЕС. В розпорядженні команди − чудовий спорткомплекс із трибунами на 4 000 місць, тренувальні поля, а віднедавна − ще й заміська база.
Матчі Кубку УЄФА на Прикарпатті
У жовтні 2008 року на Івано-Франківщині відбулися матчі групового турніру Кубку УЄФА серед жінок − Ліги чемпіонів для прекрасної статі. Місцем їх проведення стали арени в Івано-Франківську та Калуші. Разом із чемпіоном України-2007 − калуським «Нафтохіміком» − право виходу в 1/8 фіналу змагань виборювали данський «Брондбю» (Копенгаген), іспанський «Леванте» (Валенсія) та німецький «Дуйсбург-2001». Стадіон «Хімік» у Калуші виявився фартовим для німкень. Розпочавши виступи на євроарені перемогою над українками, вони врешті-решт дісталися фіналу, де за сумою двох матчів переграли російську «Зірку» з Пермі − 6:0 і 1:1.
Наш слід на мундіалі
Єдиним українським арбітром, який працював на фінальному турнірі чемпіонату світу, залишається іванофранківець Мирослав Ступар. Вихованець станіславського «Спартака», він виступав також за луцьку «Волинь», хмельницьке «Динамо» та дубль київського. Перед тим, як узяти до рук суддівський свисток, Мирослав Іванович устиг скуштувати тренерського хліба. На рахунку Ступара − понад 150 матчів у вищій лізі чемпіонатів СРСР. У 1982 році українець обслуговував матч фінальної частини іспанського мундіалю між збірними Франції та Кувейту, що приніс французам перемогу − 4:1.