Подвійна гордість Сумщини
У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», продовжуємо презентувати Сумську область.
Футбольна Сумщина завжди була багата яскравими даруваннями, однак більшості з них так і не вдалося сповна себе реалізувати. Перед тим, як спробувати себе на всесоюзному та − для декого − міжнародному рівні, зривали оплески місцевих уболівальників неординарні Борис Шуршин, Віктор Гальченко, Володимир Шатохін, Валерій Жилін, В’ячеслав Хруслов, Сергій Страшненко, Василь Луговий, Віктор Соловйов та багато інших. З молодшого покоління варто виокремити Сергія Білозора, В’ячеслава Сердюка, Максима Білецького, Артема Безродного.
Дует найкращих
Проте, коли запитуєш голову Федерації футболу Сумщини Миколу Желєзного про найвидатнішого з місцевих гравців, не роздумуючи, він заявляє: «А ось вони обоє!». Вказуючи на світлини із Михайлом Фоменком та Олегом Гусєвим на стіні свого кабінету. Цей тандем − найбільша гордість футбольної Сумщини, про що нагадують їхні портрети на дипломах переможцям дитячо-юнацьких змагань, зображення на наклейках власного виробництва ФФС, різноманітних сувенірах тощо. Ім’я Михайла Фоменка носить Суперкубок області.
Заводський самородок
Цікаво, що найбільш титулований гравець Сумщини, який побачив світ 19 вересня 1948 року в селі Мала Рибиця, міг ніколи й не грати у футбол на високому рівні. Як розповідав Фоменко, у 16-річному віці він почав заробляти непогані гроші − близько 200 рублів − на заводі, тож на той час вважав себе повністю забезпеченим матеріально і не бачив свого майбутнього в футболі. Задля задоволення виступав у заводській команді, і лише потрапивши до команди майстрів сумського «Спартака», Михайло вирішив пов’язати своє життя з улюбленою грою.
Здійснена мрія
Такий уже в нього характер: якщо береться до справи, то робить її якнайкраще. Одного разу, заповнюючи якусь соціологічну анкету, молодий центральний захисник «Спартака» написав, що ставить перед собою мету зіграти в збірній Радянського Союзу. Більш досвідчені партнери сміялися, мовляв, мріяти − не шкідливо. Однак цілеспрямований юнак таки досяг свого, мало того − ввійшов у історію вітчизняного футболу як один з найкращих захисників усіх часів.
Титули, перемоги, тріумфи
Уже в 1970-му його заангажували до ворошиловградської (нині − луганської) «Зорі», звідки перед початком сезону-1972 він перебрався до київського «Динамо». Невдовзі стався і дебют у національній команді, тож мрія талановитого вихованця сумського футболу здійснилась раніше, ніж могли очікувати його колишні партнери та наставники. Зрештою, Фоменко підкорив майже всі вершини клубного футболу в СРСР та Європи: тричі (1974, 1975, 1977) ставав чемпіоном країни, двічі (1974, 1978) завойовував національний кубок, а також у ранзі капітана киян здіймав у 1975-му Кубок кубків та Суперкубок УЄФА.
Капітан та ідеал
Михайло Фоменко, як і личить капітанові, був чи не найважливішою фігурою в команді. Про такого центрального захисника можна було лише мріяти − швидкий, чіпкий, координований, атлетичний та дійсно безстрашний. Він бездоганно грав позиційно та небезпечно підключався до атак. І хоча у тих же матчах за Суперкубок Європи 1975 року проти грізної мюнхенської «Баварії» головною зіркою вважався Олег Блохін, у тому тріумфі не менша й заслуга Фоменка, який зробив усе, щоб не дати зірковим суперникам на чолі з Гердом Мюллером відзначитись бодай раз.
Кумир − лише Пеле
«Мало хто в Європі давав нам шанси проти «Баварії», на той момент дворазового володаря Кубка чемпіонів, основу котрої складали чинні чемпіони світу та Європи, − згадував Фоменко. − Якогось особливого мандражу перед зірками у нас не було. По-перше, для футболістів мого покоління кумиром був тільки Пеле. А по-друге, ми вже знали собі ціну. Зрештою, мюнхенці програли нам за всіма статтями. Пам’ятаю, коли вручили Суперкубок, довелося його тягти разом з Володимиром Веремєєвим та Віктором Колотовим, такий важкий був. Тодішній президент УЄФА Артеміо Франкі ні за що б його не підняв».
Заслужений тренер
По завершенні активних виступів Михайло Іванович закріпився в когорті провідних тренерів СРСР, а потім й України, отримав звання заслуженого. Розпочинав у 1979-му в рідному сумському клубі, що тоді називався «Фрунзенець». У його активі є робота й на чолі київського «Динамо», котре він привів до золотого дублю в 1993 році. Траплялась в кар’єрі українця і екзотика на кшталт національних збірних Іраку (1990) та Гвінеї (1994). Востаннє Фоменко побував на тренерському сімферопольської «Таврії», котру залишив у 2008 році.
Історичний удар сумчанина
Якщо і є Михайлу Фоменку про що жалкувати в своїй насиченій та багатій кар’єрі, то лишень, напевно, що не взяв участь у матчах фінальної частини чемпіонату світу. Втім, мундіалі не залишились без сумського впливу, адже на аренах Німеччини в 2006-му виблискував не хто інший, як Олег Гусєв. Саме його удар у серії 11-метрових матчу 1/8 фіналу проти Швейцарії приніс збірній України путівку до чвертьфіналу. Наразі − це найгучніший успіх в історії нашої національної команди.
Без футболу − не життя
Як і Фоменко, Олег міг не стати професіональним футболістом. У дитинстві лікарі та батьки намагалися відмовити його від занять, бо мав певні проблеми зі здоров’ям: шуми в серці, перепади тиску. Однак хлопець не мислив життя без улюбленої гри і наполегливо працював над собою. Коли в Сумах організували команду «Фрунзенець-99», не лінувався щодня їздити із рідної Степанівки (близько 20 кілометрів) на тренування. Після того, як «Фрунзенець» проторував собі шлях у другу лігу, молодим нападником зацікавилася низка вітчизняних та російських клубів, однак найспритнішим виявився київський «Арсенал» В’ячеслава Грозного.
Викреслені роки
Утім, надовго в лавах «канонірів» сумський універсал, здатний грати на будь-якій позиції на правому фланзі, не затримався. У 2003-му він перебрався у сусіднє «Динамо», де на багато років став одним із лідерів, допомігши тричі тріумфувати в чемпіонаті (2004, 2007, 2009) та Кубку України (2005, 2006, 2007). Ключову роль Олег відіграє і в національній команді, за котру з 2003 року зіграв уже понад півсотні матчів. І якби не надзвичайно важка травма коліна, що спіткала його у квітні 2008-го та вкупі з рецедивами фактично вибила з гри на два роки, доробок Гусєва був би значно соліднішим.
Усе ще попереду
Гусєву всього 27 років, і попереду в нього, можна не сумніватися, ще чимало звитяг та здобутків. Якщо не завадять травми, то цілком імовірно він матиме нагоду зіграти і в фінальній частині чемпіонату континенту − на Євро-2012, що прийматимуть Україна та Польща. Дуже хочеться вірити, що там збірна України разом з Олегом у складі перевершить своє німецьке досягнення-2006, а Гусєв упише в історію сумського та українського футболу ще не одну видатну сторінку.