Чемпіони з териконів
У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», починаємо презентувати Донецьку область.
Футбол на Донбас у другій половині ХІХ століття завезли валлійці, які взялися за реалізацію масштабного металургійного проекту під керівництвом Джона Х’юза − засновника робітничого поселення, що на його честь назвали Юзівкою. Згодом місто перейменували на Сталіно, а з 1961 року столиця гірницького краю стала Донецьком.
Ініціатива «легіонерів»
У 1911 році при Юзівському металургійному заводі створили спортивне товариство. Місцева футбольна команда була на слуху не лише в регіоні, а в усій Російській імперії. З ініціативи французьких та бельгійських інженерів футбольні колективи створювалися в Краматорську, Костянтинівці та Дружківці. Згодом разом із юзівцями вони об’єдналися у футбольну лігу Донецького басейну й стали розігрувати Кубок Донбасу. Першим володарем трофея в 1913 році стала команда Юзівки, яка припинила своє існування з початком першої світової війни.
Малий каботаж шкіряного м’яча
Ще однією футбольною точкою на карті Донбасу був Маріуполь, куди футбол завезли англійські моряки. А ось ініціатором створення першої тутешньої команди став чех Стефан Красовський. Перші тісні футбольні контакти маріупольців були не з місцевими командами, а з представниками інших портових міст Азовського та Чорного морів − Таганрога, Керчі, Феодосії та Бердянська.
Від «Стахановця» до «Шахтаря»
Історія найпопулярнішого та найтитулованішого клубу регіону − донецького «Шахтаря» − веде свій початок з березня 1936 року, коли в Кадіївці було створене спортивне товариство робітників кам’яновугільної промисловості Донбасу «Стахановець». Нинішню свою назву колектив отримає через десять років, а на авансцену радянського футболу вийде на початку 1960-х, під орудою Олега Ошенкова. У перший же рік його роботи з командою «Шахтар» здобув прем’єрну гучну перемогу − в Кубку СРСР, подолавши у фіналі одну з кращих на той час команд Союзу, московське «Торпедо» − 3:1.
За крок від кубкового «хет-трику»
Багато хто сприйняв той успіх як випадковість, проте гірники посоромили скептиків у наступні два сезони, коли знову змагалися за кришталевий трофей. У фіналі 1962-го донеччани впевнено перемогли клуб другого ешелону «Прапор праці» (Орєхово-Зуєво) − 2:0. А от заволодіти кубком утретє поспіль українському клубові не дав московський «Спартак». Гірникам не вистачило трохи везіння й більш об'єктивного суддівства. Ведучи в рахунку, «Шахтар» у підсумку поступився − 1:2. «Три роки, витрачені Олегом Ошенковим на створення ансамблю високого класу, не пройшли марно. За всіма показниками донецькі футболісти стоять на одному рівні з лідерами», − писав тоді «Радянський спорт».
«Гірники» Лобановський і Базилевич
Друга половина тієї декади запам’яталася хіба що виступами в команді Валерія Лобановського та Олега Базилевича. За два роки, що вони провели в Донецьку, рівень команди значно зріс. Лобановський двічі ставав найкращим бомбардиром команди за підсумками року. Однак конфлікт форварда з Олегом Ошенковим не минув безслідно. У середині сезону-1968 харизматичні лідери залишили «Шахтар», зосередившись на тренерській діяльності. А у жовтні 69-го пішов і сам Ошенков.
Примарний блиск «золота»
Наступний успіх у Донецьку святкували в 1975-му, коли «Шахтар» під керівництвом Володимира Салькова завоював срібні медалі чемпіонату СРСР. А в сезоні-1979 гірники були як ніколи близькими до здобуття союзного «золота». Команда Віктора Носова тривалий час ішла першою, але в підсумку посіла лише друге місце, поступившись московському «Спартаку». Зате без найвищих нагород не залишився лідер «Шахтаря» − центральний нападник Віталій Старухін, котрий із 26 м'ячами став першим бомбардиром чемпіонату й був названий найкращим футболістом сезону.
Від тріумфу − до «болота»
Виграні у 1980 і 1983 роках Кубки СРСР поповнили клубний музей колективу, однак надалі, до розпаду радянської держави, «Шахтар» не міг похвалитися стабільними результатами. Дійшло до того, що у 1989-му гірники ледве не розпрощалися з вищою лігою. У перші роки проведення незалежного чемпіонату донецький колектив, формально перебуваючи в когорті лідерів, усе ж не міг скласти гідної конкуренції київському «Динамо». Нова ера в історії клубу розпочалася 11 жовтня 1997-го року, коли президентом клубу став Рінат Ахметов.
Нова епоха
Саме з ім’ям нового власника пов’язаний злет «Шахтаря» до національних та міжнародних вершин. У чемпіонатах України команда не опускалася нижче другого місця, чотири рази ставала чемпіоном і стільки ж − володарем Кубка. У 1999-му була заснована дитячо-юнацька школа клубу й відкрив двері сучасний тренувальний комплекс «Кірша», значні ресурси виділялися на трансферну політику. І у 2009-му європейська мрія керівників клубу здійснилася − команда під керівництвом румунського фахівця Мірчі Луческу виграла Кубок УЄФА, у фіналі здолавши німецький «Вердер» − 2:1.
Не «Шахтарем» єдиним
«Другою силою» донецького футболу став «Металург», заснований 1996-го року на базі клубу «Медіта». Звісно, сперечатися з гірниками за успішністю й популярністю «металурги» поки не можуть, проте на українській арені вони відіграють досить помітні ролі. Команда тричі здобувала «бронзу», набула неоціненного досвіду єврокубкових змагань, пробилася до фіналу Кубку України-2010. Своє місце в українській ієрархії займає і маріупольський «Іллічівець». Проте наразі колектив, що свого часу також виступав у Європі, задовольняється перебуванням у середині таблиці.
Успішний тест
Коли Україна виграла тендер на право проведення разом із Польщею Євро-2012, було очевидно, що Донецьк із його новим стадіоном - п’ятизірковою «Донбас Ареною» − має відмінні шанси увійти до пулу приймаючих міст. У 2009-му регіон на «відмінно» склав іспит − у гірницькій столиці та Маріуполі пройшов фінальний турнір європейської першості серед 19-річних. І у грудні минулого року Виконком УЄФА затвердив столицю Донбасу як один із центрів майбутнього форуму найкращих збірних Старого Світу.