Арбітр УАФ Дмитро Кубряк: «У нас було розуміння, що ми в полоні в держави-терориста, яка не має жодних моральних принципів»

07.11.2022 14:28

Арбітр УАФ та нейрохірург Дмитро Кубряк розповів про свої футбольні справи, участь в обороні Маріуполя, полон та обмін і повернення в Україну.

Рішенням Комітету арбітрів УАФ Дмитро Кубряк повернувся до лав арбітрів першої ліги ПФЛ. 4 листопада одесит відпрацював на матчі чемпіонату України серед команд U-19 «Зоря» — «Металіст».

Нагадаємо, Дмитро Кубряк був у числі добровольців, які наприкінці березня зголосилися поїхати в оточений Маріуполь. Як медик Дмитро допомагав пораненим воїнам, що перебували в укритті на «Азовсталі». У квітні нейрохірург разом із захисниками Маріуполя потрапив у полон, де пробув близько п'яти місяців, а нещодавно був звільнений.

Про свою роботу в Маріуполі, поневіряння в полоні та повернення до України Дмитро Кубряк розповів прес-службі УАФ. 

Про звільнення з полону

«Коли я повернувся з полону, у мене був справжній вибух емоцій. Таке враження, що навіть повітря в Україні інше, ніж там, де ми перебували. Для обміну нас майже півтори доби везли — КАМАЗами та літаком. Приземлилися ми в Білорусі й уже автобусом прибули на наш кордон. Весь цей час ми перебували з очима, заліпленими скотчем, і зі зв'язаними руками. До того ж не було розуміння, куди ми їдемо. Перша думка була, що нас просто етапують в іншу колонію, адже Оленівка знаходиться майже на передовій. І весь той час, коли ми там перебували, ішли обстріли. Думки про те, що це може бути обмін, з'явилися, уже коли нас завантажили в літак. Він приземлився на довгій злітно-посадковій смузі, і далі ми автобусами годину їхали до кордону разом із російськими спецпризначенцями, які всю дорогу нас психологічно тероризували. Чисто по-людськи навіть — добу не дозволяли сходити до туалета. Я вже не кажу, що півтори доби не годували. Причому весь час наголошували, що за будь-який прояв непокори — розстріл на місці. Настрій це, звичайно, не покращувало.

Але потім на кордоні в автобус зайшла людина в костюмі, і коли я почув українську мову, то зрозумів, що вже знаходжуся в Україні. Тоді стовідсотково стало ясно, що це обмін. Я не знаю, що в житті можна порівняти із цим відчуттям. Вийшли з автобусу, побачили блокпост, знак «Україна» і перейшли на наш бік. Назустріч вийшла людина, спитала моє прізвище й відразу передала мені телефон. І першим, із ким я поспілкувався після звільнення з полону, був Андрій Васильович Павелко. Це було й привітання, і підтримка від нього. Я був просто шокований, адже це був вечір 21 вересня, і в Шотландії саме цього дня грала наша збірна. Андрій Васильович був на стадіоні в Глазго й вийшов на відеозв'язок. В Україні нас зустріли волонтери, медики — це був шалений момент. Усі віталися й обіймали нас».

Про перебування в полоні 

«Вигадувати не буду — до медиків безпосередньо в Оленівці ставлення було не найгіршим. Найбільш жорстко вони поводилися з людьми, які безпосередньо тримали в руках зброю. Це снайпери, артилеристи, танкісти. Із тими, кого росіяни вважали винними в руйнуванні Маріуполя чи загибелі мирних мешканців, як вони казали. Медикам теж ставили купу питань. Неодноразово водили на допити. Питали про наявність в Україні біолабораторій, про тортури, про іноземних інструкторів. Бачили ми таке чи ні. Моторошно було кожного разу, коли називали прізвище й кудись викликали.

Допити будувалися таким чином, що ти апріорі винний. Винний у тому, що ти — українець. Вони нас називали націоналістами, бандерівцями, фашистами. Вважали нас якимись праворадикальними елементами. Звинувачували в тому, що Маріуполь знищено. Я намагався це відкидати, адже все, що відбувалося, і досі стоїть перед очима. Я їм пояснював, що в України не було можливостей завдати таких руйнувань місту. Вони й не дуже заперечували, але пояснювали, що це відбувалося тому, що бригада морської піхоти та полк «Азов» просто займали свої позиції, і в них не було іншого виходу, щоб їх звідти вибити.

В Оленівці ми перебували в бараках, в яких нас було 500—600 осіб. А спочатку й усі 800. Узагалі це називалося Волноваською виправною колонією. Із 2014 року вона була законсервована через близькість Оленівки до лінії розмежування. Але російське командування очікувало на велику кількість полонених і 2022 року її розконсервувало. Там були просто кімнати без ліжок. Спочатку була гола бетонна підлога, а потім почали якісь умови створювати. Матраси якісь, ліжка. Вони називали цю територію локальним сектором, і вийти за її межі було неможливо. Були й приміщення — класичні СІЗО. Камери з віконечком для передачі їжі. Ми мріяли там лише про свободу й повністю зрозуміли, чого вона варта. На нас весь час психологічно тиснули. Мовляв, Україна припинить існування, а ми за два-три дні візьмемо Київ. Буцімто в західних областях уже Польща та Угорщина. Приїжджав російський медик, пропонував роботу. Якщо буде позитивна відповідь, то прямо зараз забираємо, перевдягаємо, даємо роботу. Але я навіть не слухав до кінця його монолог. Я сказав, що готовий хоч 10 років тут сидіти, але з Росією мені не по дорозі». 

Про візит Стівена Сігала до Оленівки

«За тиждень-півтора після вибуху в Оленівці туди приїздив відомий голівудський актор Стівен Сігал, знаний друг Володимира Путіна, і ходив по колонії від одного бараку до іншого. Була купа репортерів, багато супроводжуючих. І він біля кожного бараку демонстрував уламки ракети — фрагмент «Хаймарса». Він наголошував, що нібито його знайдено біля того приміщення, і це доводить провину України. Казав: «Бачите, що ваші побратими роблять із вами». Але для нас було очевидно, що це пропагандистський хід. До слова, в бараки актор не заходив. Сігал звертався до нас через решітку, як до звірів».

Про найважче в полоні

«Особисто для мене найважчою в полоні була невизначеність. Порівнюючи навіть зі звичайними злочинцями... Вони знають, який термін мають відсидіти. У них є межа, коли вони повинні вийти на свободу. Цей орієнтир дуже полегшив би наше перебування в полоні. А в нас, особливо після вибуху, з'явилося розуміння, що ми в полоні не в цивілізованої держави, а в держави-терориста, яка не має жодних моральних принципів. Кожен день ніс ризик для життя».

Про перебування в Маріуполі

«До останнього я не розумів масштабів того, що побачу в Маріуполі. Гелікоптер приземлився в маріупольському порту, і це був шалений контраст із мирним Дніпром. Відразу почули звуки вибухів, вивантажили зброю й бійців, завантажили поранених, яких підвезли до місця посадки. На все це було 10 хвилин. І весь цей час по Маріуполю працювало все, що було в росіян. І просто артилерія, і корабельна артилерія, і міномети, і гранатомети, й авіація, і все що завгодно. Очікували й боялися прильоту, але все ж встигли. На жаль, ввечері дізналися, що один із гелікоптерів із пораненими назад не долетів. Ми деякий час перебували в бункері в порту. Далі нас на моторному човні відвезли через гирло до «Азовсталі». Ми могли загинути в повній темряві кожної миті, а от зараз це сприймається, як якийсь фільм. Але хочу зробити такий акцент — ми прибули як підкріплення, а ті хлопці й дівчата, які перебували там весь час, усі гідні звання Героя України. Відсутність сну, відсутність відпочинку були для них звичайними речами. І що мене вражало — ніхто навіть не піднімав питання, що втомився. Це просто неймовірна самопожертва. Щодо медиків — Маріуполь став межею їхньої роботи на найвищому рівні».