Футбольна філософія європейської столиці
У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», починаємо презентувати Київ.
Знайомством із футбольним м’ячем кияни, на відміну від жителів більшості визнаних футбольних центрів Старого Світу, зобов’язані не британцям, а чехам. На рубежі ХІХ і ХХ століть, а саме навесні 1900 року, з ініціативи Вацлава Кашпара, інженера заводу Гретера й Кріванека (майбутній «Більшовик»), відбувся показовий матч на майданчику біля сирецького іподрому. Трохи згодом при осередку спортивного клубу «Сокіл» Кашпар, разом із співвітчизником Володимиром Кожухом, організував футбольну команду «Південь», у якій, крім чеських працівників заводу, виступали також київські гімназисти.
Історична «сесія» політехніків
Студентство було найвдячнішою аудиторією для розповсюдження нової гри. В 1906-му професори Політехнічного інституту Микола Тананаєв, Микола Делоне й Володимир Плотников створили команду «Політехніки», яка на тривалий період стала справжнім локомотивом київського футболу. Рік по тому колектив отримав власне поле майже стандартних розмірів, а ще через два − реорганізувався в футбольний гурток КПІ, що дозволило не обмежуватися лише студентами свого вузу при формуванні складу. «Легіонери» запрошувалися навіть з інших міст, зокрема, одним із них став пітерський голкіпер Василь Оттен, справжня зірка тих часів.
Фатальні постріли в опері
Із виникненням іще кількох команд у Києві гостро постало питання про запровадження регулярних змагань. В 1911 році 15 команд склали регіональну лігу: п’ять на чолі з «Політехніками» сформували перший клас, решта − другий. Офіційне відкриття сезону призначили на 17 вересня, але плани ентузіастів зірвало вбивство Петра Столипіна. Прем’єр-міністр Росії, в якого в перший день осені двічі вистрілив у київській опері Мордко Богров, помер через чотири доби. До справ футбольних удалося повернутися тільки 24 числа, коли була обрана керівна рада ліги. А дебютний поєдинок відбувся 1 жовтня.
Кубок із німецького срібла
Програму першості відкрили команди Імператорської Олександрівської та Четвертої гімназій, давши заспів турніру, фаворити якого − «Політехніки» − в підсумку прогнозовано переможуть, офіційно підтвердивши статус найсильнішої команди міста й отримавши «Кубок Павла Карловича Вешке для господ спортсменов Киева». Саме цей приз, виготовлений знаним ювеліром Леонідом Кумиловським-Федосовим із фамільного срібла родини Вешке (четверо синів німецького підприємця були непересічними спортсменами), служив найпершим відомим футбольним трофеєм у тоді ще провінційному місті, якому судилося стати столицею шкіряного м’яча радянської імперії.
Довгий рейс «Локомотива»
Навіть перша світова війна, два революційні перевороти й війна громадянська, протягом якої Київ ледь не щодня «підкорювався» новими завойовниками, не спонукали місто до футбольного «тайм-ауту». По суті, змагання на першість міста не проводилися тільки в 1917 і 1920 роках. А вже з 1921-го були поновлені за радянської влади й завершилися перемогою Першого спортклубу ім. Леніна, сформованого з гравців колишніх «буржуазних» клубів. Два роки по тому Київська ліга об’єднувала вже понад 900 футболістів − учасників довелося ділити на п’ять груп! Найсильнішими в той період були залізничники з «Желдора» − майбутнього «Локомотива». Він проіснує до повоєнних часів як команда майстрів, а в якості аматорського колективу доживе до наших часів.
«Динамо» починає і... програє
Свою візитну команду Київ отримав у 1927 році − 13 травня було зареєстроване пролетарське стрілецьке товариство «Динамо», а в листопаді його чільники вирішили створити футбольну дружину. Склад набирали протягом квітня-червня року наступного, і 1 липня 1928-го новостворений колектив пройшов бойове хрещення, в тренувально-показовому матчі поступившись із рахунком 1:2 збірній Білої Церкви. 17 ж числа біло-сині дебютували в офіційних товариських поєдинках, зігравши внічию − 2:2 − із одеським «Динамо». Ось склад киян у тій зустрічі: воротар Ідзковський, захисники Іванов і Станко, хавбеки Васильчиков, Бардадим, Пірокеті, напад − Сильвестров (автор першого гола), Мурашов, Гальбурт, Рейнгольд і Філін.
Старт великих перегонів
Але першим справжнім випробуванням для київського «Динамо» стала дуель із московськими одноклубниками, на той час − неофіційними лідерами радянського клубного футболу. Гра, що відбулася 1 вересня на Червоному стадіоні (на цьому місці зараз красується НСК «Олімпійський»), принесла господарям самі лише розчарування − 2:6. Обидва «міліцейські» клуби стали головними фаворитами й у першому клубному чемпіонаті СРСР 1936 року. Посівши в дебютних змаганнях друге місце, кияни розпочали запеклі перегони за титулами. Вони тривали понад півстоліття й урешті-решт принесли українському колективу переконливий тріумф по всіх «залікових» статтях.
«Домашній» плацдарм
Зрозуміло, що штурмувати союзні висоти київська динамівська команда могла тільки з передових позицій у республіці. Столичний уже клуб виграв першості 1936 і 1937 рр., обидва рази перемігши в фіналі одеситів, а у 1938-му підтвердив клас у розіграші Кубку УРСР, відсвяткувавши успіх у вирішальному поєдинку з земляками-залізничниками − 3:1. Збирати «домашні» кубкові титули команда продовжила вже після війни, але то був інший колектив, відроджуваний колишнім гравцем Миколою Махинею, до речі − автором першого гола київського клубу в радянських чемпіонатах. Повоєнне «Динамо» буквально відроджувалося з попелу, будуючись на руїнах міста й... на легенді про «Матч смерті».
Під грифом «секретно»
Дослідники київської історії довго не могли оприлюднити всі документи й свідчення про виступи в окупованій українській столиці футбольної команди «Старт», створеної при Першому хлібозаводі з колишніх гравців «Динамо» й «Локомотива». Радянська пропаганда плекала міф, який ліг в основу кількох художніх творів − зокрема, книжки Петра Северова та Наума Халемського «Останній поєдинок» і фільм Євгена Карелова «Третій тайм». Біля динамівського стадіону виріс монумент чотирьом розстріляним у Бабиному Яру гравцям − Миколі Трусевичу, Клименку, Кузьменку й Коротких. З’явився пам’ятний знак і на стадіоні «Старт» − головному місці футбольних подій тих буремних років, щодо яких списи ламаються й сьогодні.
«Матч смерті» й правда життя
Поєдинок, що став прообразом «матчу смерті», насправді був не останнім, а передостаннім − 8 серпня кияни не дали реваншуватися футболістам частини «Флакелф», обігравши навіть посилений її склад − 5:3. Усього ж у червні-серпні 1942 року команда «Старт» провела з суперниками − представниками різних окупаційних частин і місцевими колективами схвалених фашистами спортивних товариств − 11 матчів. Усі виграла із загальним співвідношенням м’ячів − 67:11. І ось це вже не легенда, а факт, дійсно вартий уваги − не лише істориків, а всіх наших нинішніх і колишніх співвітчизників.
Остання індульгенція
Цей спортивний подвиг став своєрідним мандатом для знекровленого «Динамо». Посівши останнє місце в чемпіонаті СРСР 1946 року, кияни мали б перейти в нижчий клас, однак, завдяки клопотанню спортивних і партійних органів України, радянське спортивне керівництво вирішило залишити команду в еліті за рахунок розширення провідного ешелону. Вперше й, напевно, востаннє динамівський колектив столиці України отримав «індульгенцію» від московських чиновників. З роками мова могла йти хіба що про адміністративні лещата, особливо відколи Київ спочатку перервав всесоюзну гегемонію клубів із Білокам’яної, а потім перехопив і лідерський прапор.
Переможні акорди та вічні рекорди
Свій перший титул «Динамо» завоювало в 1954-му, виборовши під керівництвом тренера Олега Ошенкова Кубок СРСР. А у 1961 році київська футбольна осінь освітилася чемпіонським золотом команди В’ячеслава Соловйова. Протягом наступних трьох декад, до розпаду Союзу, клубна скарбничка поповнилася ще 12 комплектами нагород найвищого ґатунку та вісьмома кубковими трофеями − перше досягнення є рекордом, друге розділив тільки московський «Спартак», найпринциповіший суперник 1970-80-х років. Не було рівних киянам як у плані завоювання індивідуальних призів радянського футболу, так і серед повпредів на міжнародній арені.
«Золоті м’ячі» золотих хлопців
Звичайно, в оглядовому матеріалі не варто намагатися охопити неосяжне − про європейські перемоги команд-зірок Валерія Лобановського 1975 і 1986 років написано безліч сторінок, знято безліч кадрів. Ті славні сторінки клубу є невід’ємною, базовою частиною історії всього українського футболу, як гравці, що їх писали, є золотим фондом вітчизняного спорту. Кожен із них − зірка, особистість, а деякі − то навіть ціла епоха. Найкращими футболістами Європи визнавалися двоє гравців «Динамо» − Олег Блохін та Ігор Бєланов, а також вихованець київського колективу Андрій Шевченко. Гравцями року в СРСР були, окрім Блохіна, Андрій Біба, Володимир Мунтян, Євген Рудаков, Анатолій Дем’яненко, Олександр Заваров і Олексій Михайличенко.
Лебедина пісня Лобановського
Аби стати не формальним, а справжнім лідером незалежного українського футболу, «Динамо» треба було дочекатися Григорія Суркіса, котрий став президентом клубу в 1993 році, а щоб знову вийти на передові європейські рубежі − повернути на тренерську лаву з близькосхідного відрядження Валерія Лобановського. На внутрішній арені під керівництвом Метра біло-сині не програли жодного з турнірів, а в Лізі чемпіонів − дійшли до півфіналу в розіграші-1998/99, встановивши орієнтир для інших українських клубів-учасників клубних турнірів Старого Світу. Лідер того колективу Андрій Шевченко виріс у зірку світового рівня, переписавши на себе більшість бомбардирських рекордів в Україні та державах колишнього СРСР.
Почет для гранда
Утім, київський футбол − це не одне тільки «Динамо». В різні часи у змаганнях команд майстрів брали участь іще шість столичних клубів. Уже згадуваний «Локомотив» − єдиний, хто, крім гранда, відчув смак баталій у вищій лізі (1938). До й після цього команда Південно-Західної залізниці провела кілька сезонів у другому, третьому та четвертому дивізіонах. Першої радянської ліги сягнули також СКА, «Арсенал» і «Спартак», другої − «Динамо-2» і «Темп». Нинішній «Арсенал», правонаступник ЦСКА, не має нічого спільного, крім назви, з колективом, що у 1950-60-і роки захищав честь однойменного заводу. Зате «канонірам» ХХІ століття вдалося відвоювати місце під сонцем не тільки в міській футбольній ієрархії, а й у вітчизняній Прем’єр-лізі.
Футбол на розлив
Із зміцненням позицій «Оболоні», футбольного «цеху» однойменного пивзаводу, столиці вдалося збільшити квоту в елітному дивізіоні до трьох клубів. Причому на відміну від «Арсеналу», пивовари мають свій стадіон, котрий, як і тренувальна база в Бучі, внесений до реєстру об’єктів ЄВРО-2012. Київ на реконструйованому НСК «Олімпійський» прийматиме п’ять матчів форуму найкращих збірних Старого Світу. А першого липня наступного року столиця України стане столицею європейською − фінал першості континенту вінчатиме чергову славну епоху спортивної історії в місті, для якого футбол ось уже понад 110 років є однією з головних релігій.