Династія Думанських
У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», продовжуємо презентувати Івано-Франківську область.
Прізвище Думанський для футбольного Прикарпаття є своєрідним брендом. Ця династія залишила слід не лише в місцевому, а й у всьому українському футболі. Її зачинатель Мирослав Думанський захищав кольори «Шахтаря» та збірної України. Його син Ярослав виступав у «Динамо», був лідером юніорської та молодіжної збірних СРСР.
«Медик». Репресована команда
Мирослав Думанський народився 1929 року в Станіславі. Родина майбутнього футболіста жила неподалік від центрального стадіону, тож із м’ячем хлопець потоваришував змалку. Під час війни про улюблену гру довелося забути, родині Думанських довелося спізнати й голод, і холод. Однак саме футбол допоміг Мирославові у перші повоєнні роки. Юнака влаштували рентген-лабораторантом у місцевий шпиталь, де була команда «Медик». Вона успішно виступала в обласному чемпіонаті й навіть домоглася права виступати в першості України. Однак каральна машина НКВС працювала в ті роки без розбору. Багатьох гравців команди репресували − колектив розпався...
Армійська епопея
Мирослав Думанський перейшов у «Спартак», який починав набирати силу. Несподівано у «червоно-білих» з’явився конкурент − команда Гарнізонного будинку офіцерів. З мобілізованих до лав збройних сил футболістів (не минула така доля й Мирослава) в Станіславі створили настільки міцну команду, що вона стала на один щабель із львівським ОБО. Після того як ГБО в матчі першості України зіграв унічию з окружним клубом на його полі (2:2), командування вирішило за краще прибрати конкурента. Лідерів розформованого колективу перевели у Львів. Армійська епопея Мирослава Думанського завершилася восени 1952-го. А два роки по тому в складі ОБО знову зафігурувало знайоме прізвище − надійшов час служити молодшому брату Мирослава − Євгену.
Всесоюзна кочегарка
Демобілізувавшись, Мирослав Думанський вирушив у Сталіно (так тоді називався Донецьк). Місцевий «Шахтар» вибув із класу А й шукав гравців, здатних повернути клуб на найвищий рівень. Через два роки Донбас знову спостерігав за грою найсильніших. Думанський став одним із лідерів оновленого колективу. Його разом з іще трьома «гірниками» - Пономаренком, Сапроновим і Бобошком − включили до складу збірної України для участі у першій Спартакіаді народів СРСР (1956 р.). Українці посіли третє місце, за що удостоїлися звання майстрів спорту. Яким же було здивування партнерів, коли Думанський на піку кар’єри раптом попросився додому...
Після шестирічної перерви
Москва, Ленінград, Київ, Сталіно, Тбілісі та Куйбишев − лише представники шести згаданих міст фінішували у 1957 році вище станіславського «Спартака» в чемпіонаті СРСР. «Червоно-білі» зупинилася на порозі класу А та дісталися чвертьфіналу Кубка країни. Проте, втриматися на здобутих висотах не вдалося. Кращі місцеві гравці переходили в інші клуби, а варяги долею команди не переймалися. Мирослав Думанський завершив ігрову кар’єру восени 1962 року. Як не дивно, йому не запропонували залишитися в команді. 33-річний спортсмен очолив долинський «Нафтовик». Керівники цього клубу мріяли вивести його в лідери обласного футболу.
На тренерській лаві
Молодий наставник впорався із завданням. А коли долиняни, як чемпіони Івано-Франківщини, заледве не обіграли «Спартак» у матчах за право виступу в класі Б, в обласному центрі схаменулися. 1965 року Мирослав Іванович знову повертається в рідну команду, вже як тренер. Він знаходить і поступово вводить у склад талановиту молодь. Команда з року в рік прогресує. Однак перед стартом «золотого» для спартаківців сезону-1969 спортивні функціонери, повівшись на вимогу ветеранів команди, несподівано звільняють тренера. Думанський повертається до роботи з аматорами. Згодом, як тільки в «Спартака» виникали якісь проблеми, чиновники неодноразово згадували про нього. І фахівець, забуваючи старі образи, неодмінно поспішав на поміч.
Гени далися взнаки
У Мирослава Думанського тим часом підростали двоє синів − Геннадій та Ярослав. Менший був кволим, часто хворів. Тож про серйозні заняття спортом не йшлося. Щоб зміцнити здоров’я, Ярика спершу записали в секцію плавання. Футболом хлопчина захопився лише в 13 років. За приклад мав старшого брата, якому намагався ні в чому не поступатись. «Геник мимоволі став тим локомотивом, який витяг мене у великий спорт», - згадував Ярослав. Попри те, що батько працював у «Спартаку», молодшого Думанського через недостатні фізичні кондиції не поспішали зараховувати в ДЮСШ. Довелося зміцнювати м’язи, набирати вагу... Нарешті, в 17 років Ярослав Думанський дебютував у складі «червоно-білих».
Львів знову аплодує Думанському
Влітку 1976-го Ярослав відзначився голом у товариському матчі спартаківців із львівськими «Карпатами». Та й загалом своїми діями привернув увагу наставника «зелено-білих» Ернеста Юста й невдовзі опинився в Місті Лева. Однак у складі з’являвся не так уже й часто, адже значну частину сезону проводив у збірних командах СРСР та України. Зрештою, як і його партнери − Баль, Суслопаров, Юрчишин, Дикий... «Карпати» намагали повернути собі місце у вищому дивізіоні, втрачене за підсумками 1977 року. На здійснення завдання знадобилося два сезони.
Капітан непереможної команди
В юніорській збірній Союзу Думанський був одним із наймолодших. З чемпіонату Європи 1977 року в Бельгії Ярослав привіз «бронзу». Коли ж постало питання про вибір капітана команди на наступний відбірний цикл, партнери запропонували кандидатуру львів’янина. За два роки у Польщі збірна СРСР стала переможцем змагань. З юніорського чемпіонату світу, що проходив в Японії, Думанський повернувся срібним призером. Окрім того, Ярослав був відзначений індивідуальним призом − фірмовим годинником, як володар найшвидшого гола фінальної частини (на третій хвилині вразив ворота парагвайців). У 1980 р. він додав до свого активу ще «золото» молодіжної першості континенту.
Футбол Лобановського
З такими досягненнями неможливо було залишитися поза увагою селекціонерів і тренерів візитної команди республіки − київського «Динамо». Та навіть те, що у «Карпат» справи йшли кепсько, не спонукали Думанського до переїзду на береги Дніпра. Його, як і багатьох інших, лякали чутки про неймовірні навантаження Валерія Лобановського. Їх, зокрема, не витримував недавній партнер Ярика − Степан Юрчишин. Керівники обох клубів знайшли вихід із ситуації, обмінявшись гравцями. В рік дебюту Думанський став чемпіоном СРСР, а у 1982-му − володарем срібних нагород і Кубка СРСР... Ярослав Думанський захищав також кольори московського «Динамо» та харківського «Металіста», а завершив кар’єру, як і батько, в рідному місті.