М’яч сказав за всю Одесу
У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», починаємо презентувати Одеську область.
Незважаючи на те, що днем народження українського футболу затверджено дату 14 липня 1894 року, а місцем народження − Львів, одесити не залишають спроб посперечатися за першість у цьому питанні. Так, галичани документально доводять, що перший футбольний матч був проведений саме у львівському Стрийському парку. Зате, стверджують історики з берегів Чорного моря, в Одесі почали культивувати футбол як одну з дисциплін спортивних гуртків, і це був дебют шкіряного м’яча не лише на території сучасної України, а й у тодішній Російській імперії.
Дякуючи британцям
Як і більшість футбольних осередків континентальної Європи, одеський виник завдяки британцям. При заснованому 1878 року Одеському британському атлетичному клубі (ОБАК) створили футбольну секцію, а за кілька років на Малофонтанській дорозі (нинішній Французький бульвар) представники товариства збудували перше в місті поле для своїх ігор. Спаринг-партнерами переважно були моряки британських суден, а місцеві конкуренти з’явилися після 1907-го, коли футбольні команди почали організовуватися при учбових закладах. Саме зустріч ОБАК із учнями гімназії Юнгмейстера є першим офіційно задокументованим матчем одеських команд. На превеликий подив, гімназисти святкували восени 1908 року перемогу в дуелі з майстрами британського клубу − 1:0.
Одесити − чемпіони Росії
Активність одеситів на футбольній ниві вимагала організаційних ініціатив. Уже в 1909-му був зареєстрований статут ОГФ − Одеського гуртка футболу. Наступного сезону створили міську лігу, у першому чемпіонаті якої рівно століття тому − в лютому 1911 року − стартували команди ОБАК, ОГФ, Шереметєвського гуртка, «Вікторія» та «Стад де Одеса», згодом перейменована на «Спортинг-Клуб». Титул здобув ОБАК. Невдовзі Ліга стала членом Всеросійського футбольного союзу, а в 1913 році − 20 жовтня на стадіоні ОБАК у присутності чотирьох тисяч глядачів − збірна Одеси, обігравши у фінальному поєдинку суперників з Санкт-Петербурга (4:2), відібрала в тих звання чемпіона Росії. Ось склад переможців: Каждан, Мізерський, Гаттон, Карр, Гізер, Іванов, Тауненд, Джекобс, Богемський, Злочевський, Дихно.
Богемський, кумир богеми
Григорій Богемський, автор одного з м’ячів у ворота петербуржців, у свої 18 років вважався тоді справжньою зіркою одеського спорту. Центрфорвардові «Спортинг-Клубу» в ті часи не було рівних на стометрівці, у секторах для стрибків у висоту та стрибків із жердиною. Серед найпалкіших прихильників таланту атлета був відомий письменник Юрій Олеша. Після фінального матчу 1913 року журнал «Русский спорт», що виходив у Москві, написав: «Богемський показав, що його конкурент у команді Петербурга Бутусов поступається йому і в бігу, і в натиску, і в умінні володіти м’ячем». Недарма Григорій став першим із «чужаків» у збірній Росії, що доти формувалася виключно з представників Москви та Санкт-Петербурга. За його безпосередньої участі «Спортинг-Клуб» здобув чотири Кубки Джекобса, що тоді вручалися чемпіонам Одеси.
Вантажникам рівних не було
Перша світова війна та революційні події 1917 року не могли не позначитися на культурному й, зокрема, спортивному житті Одеси. Улюблена гра у шкіряний м’яч узяла паузу. Задля наочності пригадайте фільм «Зелений фургон», знятий за однойменною повістю Олександра Козачинського, ще одного палкого прихильника футболу. Але вже на початку 1920-х першість Південної Пальміри була поновлена, причому розігрувалася вона у п’яти дивізіонах за участю понад ста колективів. Коло лідерів складали «Канатники», «Петровці», «Комсомол», «Харчовики», але пальма першості належала команді «Местран», сформованій із вантажників-портовиків.
Перший міжнародний досвід
Збірна Одеси зажила слави одного з регулярних претендентів на лаври всеукраїнських змагань, а також була постійним спаринг-партнером збірної СРСР. Вигідне розташування Перлини біля моря робило її бажаним місцем відвідування для закордонних команд. Згадуючи про перший міжнародний досвід − перемогу «Шереметєвського гуртка спорту» над турецьким «Фенербахче» у 1914 році з рахунком 2:1, земляки ШГС у різних формаціях гідно протистояли гостям із Німеччини, Австрії, Данії, Фінляндії, тієї ж Туреччини. А повпреди міста Олександр Штрауб, Петро Калашников. Микола Легков і Михайло Малхасов запрошувалися до збірної Радянського Союзу.
Чорноморці з народної команди
Рік 1936-й для радянського футболу ознаменувався дебютним чемпіонатом серед клубних команд. А для одеського − приуроченим до цієї події народженням «Динамо». Протягом своєї історії цей колектив неодноразово змінюватиме назви, буде «Харчовиком», «Спартаком» і «Металургом», аж поки у 1958-му не отримає своє нинішнє ім’я − «Чорноморець». До речі, ще на зорі розвитку футболу в місті існувала «дика» команда, гравців якої називали чорноморцями. Гімн для цього колективу склав відомий поет Едуард Багрицький: «Походим мы на диких горцев, наряд незатейлив и прост. Но важны для нас, черноморцев, отвага, осанка и рост...» Згодом ті хлопці склали основу «Местрану», п’ятиразового чемпіона Одеси. А ще кілька десятиріч по тому давня назва стала своєрідним містком від славних традицій до амбіцій візитного футбольного клубу міста.
Звивистий шлях до вершин
Свій перший офіційний турнір − весняну першість 1936 року в групі «В» (третій дивізіон) − одеське «Динамо» завершило на третій позиції, а форвард Леонід Орєхов, забивши вісім м’ячів, став найкращим стрільцем змагань. У майбутньому прагнення дістатися місця на п’єдесталі та бомбардирські досягнення форвардів стануть своєрідними орієнтирами «Чорноморця». Та до того команді треба буде пройти звивистий шлях. Віхами на ньому стануть перемога «Харчовика» у першості української зони Класу «Б», запекле суперництво «Чорноморця» із земляками зі СКА за путівку до еліти, фантастична перемога над міланським «Інтером» у товариському матчі 1960 року, а також включення до реформованого Класу «А».
Гроза авторитетів
Перебування «Чорноморця» у вищій радянській лізі − це три періоди: 1965-70, 1974-86 і 1988-91 рр. Це «бронза» 1974-го, четверті місця 1984 і 1991 років. Це рекордні чотири перемоги в суперечці за приз «Гроза авторитетів» (команді, яка найуспішніше грала з призерами союзної першості), ще одне найвище досягнення − шість трофеїв «Справедливої гри», три «Кубки прогресу», по два − «За волю до перемоги» та «Разом із командою» (за найвищу відвідуваність), один − «Великого рахунку». Це вихід до півфіналу Кубку СРСР-1966 і успіх у останньому розіграші Кубку Федерації футболу СРСР (1990). І ціле сузір’я майстрів − гравців і тренерів. Футболісти Володимир Плоскіна, Василь Москаленко, Володимир Щегольков, Анатолій Шепель, Василь Іщак, В’ячеслав Лещук, Валерій Поркуян, Віктор Прокопенко, Віталій Шевченко, Володимир Устимчик, Юрій Горячев, Віктор Зубков, Віктор Лисенко, Володимир Фінк, Віктор Пасулько, Іван Жекю, наставники Юрій Войнов, Сергій Шапошников, Ахмед Алескеров, Віктор Каневський, Анатолій Зубрицький − кожен із них вписав своє ім’я в історію одеського, українського і радянського футболу.
Королів гостинністю не балували
Грозою авторитетів «Чорноморець» намагався бути й на міжнародній арені. Про згадану вище перемогу над «Інтером» ми ще розповімо докладніше в нашому циклі. Серед пам’ятних матчів Кубку УЄФА осібно стоять домашні виграші в італійського «Лаціо» (1:0), німецького «Вердера» (2:1) і норвезького «Русенборга» (3:1), нульова нічия з мадридським «Реалом». Та й виїзні поразки від двох перших та останнього, як це не дивно, лише додавали одеситам авторитету й поваги. Римляни в кампанії-1975/76 відіграли гостьовий дефіцит на передостанній хвилині, з пенальті, дотиснувши українців у овертаймі. Німці, очолювані вже тоді знаменитим Отто Реххагелем, склали зброю за сумою двох зустрічей у ранзі лідера бундесліги. А Королівський клуб у тому ж розіграші-1985/86 став урешті-решт володарем трофея, в Одесі ледве «відскочивши» після мадридської перемоги 2:1.
«Срібні» команди Прокопенка та Буряка
Четверте місце в останньому чемпіонаті СРСР − на рядок вище від київського «Динамо», на п’ять − від «Дніпра», на вісім − від «Шахтаря», на дев’ять − від запорізького «Металурга» й на 11 − від «Металіста» − дозволяло «Чорноморцю» сподіватися на медалі найвищого ґатунку в дебютній першості незалежної України. Однак одесити «обмежилися» виграшем кубкового турніру − гол Іллі Цимбаларя в овертаймі приніс команді Віктора Прокопенка перемогу над «Металістом» (1:0), місце в історії та єврокубкову путівку. Згодом будуть іще один кубковий тріумф, «срібло» національних чемпіонатів 1994/95 і 1995/96, коли Леоніду Буряку вдалося створити справді боєздатну, збалансовану, цікаву команду. І, на жаль для прихильників «Чорноморця», будуть безрадісні періоди, один із яких колектив намагається подолати зараз, ведучи боротьбу за повернення до вищої ліги.
Від одеського СКА − до «Золотого м’яча»
У 1965 році Одеса стала першим і останнім містом після Москви та Ленінграда, представленим у вищій лізі більше, ніж однією командою. Місцева конкуренція «Чорноморця» і СКА виплекала два колективи, яким до снаги виявилося вибороти путівки до елітного дивізіону. То був зеніт армійців, що тривав два сезони, в яких, щоправда, команда посідала останнє місце, не вилетівши з першої спроби лише через розширення кола учасників. Утім, колектив, що був заснований 1944 року як ОБО (Окружний будинок офіцерів), згодом перейменований на СКВО, в 1970-х на чотири сезони «відряджений» до Тирасполя й наприкінці минулого століття відійшов у небуття, залишив по собі яскравий слід. Зокрема, у вигляді виходу в півфінал Кубку СРСР-1960 і багатьох видатних імен, серед яких варто виділити гравців Валентина Бліндера, майбутнього володаря «Золотого м’яча» Ігоря Бєланова, Едуарда Дубинського, Василя Москаленка, Олега Тарана, Олександра Тарханова, Іллі Цимбаларя, тренерів Сергія Шапошникова, Матвія Черкаського та Едуарда Масловського.
Яка ж Європа без «Івана»!
Загалом у чемпіонатах, першостях і розіграшах кубків СРСР і України брали участь 12 одеських команд майстрів. Окрім «Чорноморця» та СКА (останні роки − СК «Одеса»), це «Чорноморець-2», «Пальміра», «Реал», «Динамо», «СКА-Лотто» й «Автомобіліст» з обласного центру, «Дністер» (Овідіополь), «Портовик» (Іллічівськ), «Дністровець» (Білгород-Дністровський) і «Дунаєць» (Ізмаїл). Аматорські колективи Одещини відзначилися здобутками в першості та Кубку України. Зокрема, у 1957 році СКВО переміг у обох турнірах, чемпіоном УРСР ставало одеське «Торпедо» (1948), незалежної України − овідіопольський «Дністер» (1999) та одеський «Іван» (2005). Останній згодом пробився до фінальної стадії розіграшу Кубку регіонів УЄФА, де посів п’яте місце.