Золото на всі часи
У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», продовжуємо презентувати Автономну Республіку Крим.
Історія сімферопольської «Таврії» налічує достатню кількість знакових матчів, проте один із них все ж варто виокремити. У 1992 році кримчани вибороли перший з титулів, розіграних на теренах незалежної України, перемігши у поєдинку за чемпіонське золото беззаперечного фаворита − київське «Динамо».
Неочікуваний успіх
Звичайно, уболівальникам зі стажем може здатися, що виграш першості першої ліги СРСР у 1980-му і, зокрема, упевнена перемога над головним конкурентом − дніпропетровським «Дніпром» (4:2) − є більш вагомим досягненням. Представникам наймолодшого покоління, напевне, ближче до серця тріумф у Кубку України-2010 команди Сергія Пучкова, котра у фіналі у додатковий час поклала на лопатки донецький «Металург» (3:2). Утім, ці успіхи певною мірою були очікуваними, тоді як у золотий злет сімферопольського клубу 18-річної давнини, окрім його гравців, тренерів та найпалкіших уболівальників, мабуть, не вірив ніхто.
«Таврія» (Сімферополь) − «Динамо» (Київ) − 1:0 (0:0). «Золотий» матч чемпіонату України-1992. 21 червня. Львів. Стадіон «Україна». 38 000 глядачів.
«Таврія»: Колесов, Шевченко, Турчиненко, Головко, Вишняускас, Воронежський, Опарін (Міхайлус, 77; Єсін, 87), Алібаєв, Гетіков, Гладишев, Новіков. Тренер − Заяєв.
«Динамо»: Мартінкенас, Лужний, Безсмертний (Матвєєв, 55), Алексаненков, Шматоваленко, Ковалець, Ю.Мороз, Заєць, Саленко, Беца, Шаран (Грицина, 75). Тренер − Пузач.
Гол: 1:0 Шевченко (75).
Судді: П’яних, Канана, Чорний (усі − Донецьк).
Попереджений Вішняускас (64).
Двобій із Донецьком
Варто нагадати, що, вирішивши проводити чемпіонати України за системою «осінь-весна», керівництво національної федерації було змушене умістити перший турнір у рекордно короткі терміни − 108 днів. Двадцять учасників були розділені на дві групи, переможці яких виходили до фіналу, а другі команди мали сперечатися за 3-є місце. «Таврія» забезпечила собі участь у фіналі лише в останньому турі, відстоявши гостьову нульову нічию з головним переслідувачем − донецьким «Шахтарем». У разі виграшу гірники б обійшли кримчан і продовжили боротьбу за національну корону, але змусити капітулювати оборону, яку цементували Ігор Волков та Олександр Головко, вони так і не зуміли.
Кадрові втрати фіналістів
У іншій групі «Динамо» без зайвих проблем посіло першу сходинку, відірвавшись від «Дніпра» на сім залікових балів. Фінал був призначений на 21 червня, приймати ж поєдинок двох найсильніших клубів чемпіонату було довірено Львову. Навіть попри відсутність ліберо Ахріка Цвейби, котрий не встиг повернутися з чемпіонату Європи-1992, головного голеадора Віктора Леоненка, який через дискваліфікацію ФІФА був змушений кілька місяців відпочивати від футболу, та травмованого лідера півзахисту Павла Яковенка, кияни вважалися беззаперечними фаворитами цього двобою. Та й «Таврія», яку ще напередодні сезону залишили відразу десятеро гравців, у фіналі недорахувалася дискваліфікованих Волкова та Сергія Андрєєва. Додав тренерам головного болю й Талят Шейхаметов, який зазнав пошкодження, а вже безпосередньо перед матчем відчув себе погано, найкращий бомбардир першості Юрій Гудименко, залишившись поза складом.
Марафет на «Україні»
Львів’яни підготувалися до фіналу належним чином, створивши навколо матчу дійсно святкову атмосферу. На прилеглих до стадіону територіях смажилися шашлики, рікою лилося пиво, гостям пропонувалися різноманітні сувеніри. Щоправда, намагаючись навести марафет на арені, організатори трохи переборщили: свіжовикрашені у синьо-жовті кольори лавки на центральній трибуні не встигли як слід висохнути, в результаті чого певна частина глядачів поверталася додому із відбитком національного прапору на штанях.
Ефективні дії кримчан
Переважна більшість із 38 тисяч уболівальників, які заповнили трибуни «України», підтримувала столичну команду. Втім, останній цього спекотного дня не допоміг ні 12-й гравець, ні завчасне прибуття до міста Лева (у ті часи біло-сині, бувало, вилітали до міста проведення чергового поєдинку лише за кілька годин до початку гри). Усі намагання підопічних Анатолія Пузача налагодити колективні дії розбивалися холоднокровними та виваженими діями сімферопольців. Захищаючись великими силами, «Таврія» не забувала й про контрвипади. Часто-густо вона просто заманювала суперника на свою половину поля, а потім, перехопивши м’яч, організовувала різкі й небезпечні вилазки.
Слово капітана
Тактика, обрана Анатолієм Заяєвим та його помічником Андрієм Черемісіним, працювала, і контраргументів проти неї динамівці так і не віднайшли. Шальки терезів на бік кримчан зрештою схилив найбільш активний виконавець у їхньому складі. Капітан «Таврії» Сергій Шевченко встигав не тільки руйнувати київські атаки, але й сам нерідко турбував голкіпера Вальдаса Мартінкенаса дальніми «пострілами». За 15 хвилин до закінчення матчу, відгукнувшись на подачу Андрія Опаріна з кутового, 32-річний півзахисник, зігравши на випередження, м’яким ударом головою переправив м’яч у ворота. «Я знав, що заб’ю, адже це була наша награна комбінація. Скільки я вже таких поклав!» − посміхався потім герой зустрічі.
Лауреати і вишиванки
Організувати фінальний штурм протягом часу, що залишився, динамівцям не вдалося. Після гри тодішній президент ФФУ Віктор Банніков нагородив переможців чемпіонським кубком, а особисто Шевченка − призом найкращому гравцю чемпіонату. Окрім того, Сергію та киянину Олегу Лужному подарували вишивані сорочки − як найкориснішим футболістам у складах обох команд. Потім було коло пошани та оплески глядачів, які наприкінці матчу палко підтримували кримський клуб.
«Західняк» Заяєв
«Не сумнівався, що ми візьмемо гору. Хлопці на 100 відсотків виконали те, про що я їх просив напередодні, − сяяв на післяматчевій прес-конференції Анатолій Заяєв. − Я взагалі не люблю програвати. Навіть у тому випадку, коли команді не можуть допомогти деякі її основні гравці. До речі, в армії я служив у Мукачевому, що зовсім недалеко від Львова, а отже вважаю себе до певної міри «західняком». І поступатися вдома я тим більше не хотів». Вже восени «Таврія» відкрила для себе перший міжнародний сезон, стартувавши у Кубку європейських чемпіонів.