У вівторок, 19 серпня, розпочинається VI Меморіал Валерія Лобановського. Напередодні старту традиційного турніру пам’яті легендарного українського фахівця Управління інформаційної політики ФФУ публікує низку авторських матеріалів, присвячених Валерію Васильовичу.

…Футбольні перемоги команд Валерія Лобановського навічно записані у нашій пам’яті. Для прихильників найпопулярнішої гри Васильович залишиться зосередженим, напруженим, немов пружина, на тренерській лаві чи біля кромки поля. Але ж він був і іншим, у колі сім’ї, з друзями. Ми добре знаємо Лобановського-футболіста й Лобановського-тренера, але далеко не всім відомо про дитинство цієї великої людини, про її студентські роки, про перше кохання...

У дитинстві Валерія його родина жила нелегко, тулилася в маленькій квартирці в бараку із цегли, що позеленіла від часу. Хоча за своїм походженням батьки були далеко не останніми людьми. Мама Олександра Максимівна (дочка відомого українського письменника Олександра Бойченка), велика й владна дама, заправляла всім у цій дружній інтелігентній родині. Батько Василь Михайлович мав дворянський родовід, був людиною дуже м'якою, інтелігентною. Він працював комірником на заводі.

Першою дитячою мрією маленького Валери був не футбол. Коли його запитували, ким він хоче стати, він серйозно відповідав: двірником. Пізніше захотів бути шофером. Але вчителі київської 39-ї школи, особливо фізик і математик, пророкували велике майбутнє маленькому вундеркінду. Лобановський, втім, не зазнавався, дозволяв однокласникам списувати домашні завдання й контрольні.

Приятелі юного Валери любили розважатися в Клубі автотранспортників імені Фрунзе, традиційному місці зустрічей закоханих. Один раз біля клубу був помічений і Валерій.

Згадує однокласниця Лобановського Людмила Пилипчук: «Якось у тролейбусі до мене підійшов Валера й попросив позичити йому 10 рублів. Сказав, що ввечері принесе гроші в клуб. Моя подруга запевняла, що це − запрошення на побачення. Увечері ми з нею пішли до клубу й із «засідки» почали спостерігати за Валерою. Він довго стояв, нервував, дивився на годинник... Але я так і не підійшла».

Була у Валерія ще одна шкільна симпатія − відмінниця, тургенівська дівчина Рита Гільперштейн. Згодом Рита Юхимівна працювала вчителькою в школі: «Валера зазвичай уранці чекав мене на розі Голосїївскої вулиці, і ми разом ішли до школи. У нього в ногах завжди був м'яч, він не пропускав жодної стіни, забиваючи гол в уявні ворота. У школі Валера був головою учкому класу, мав авторитет. Коли до нас надіслали викладача зі слабким знанням предмету, під керівництвом Валери клас став бойкотувати уроки, і вчителя замінили».

Втім, жодна дівчина так і не роздивилася в Лобановськом майбутню футбольну зірку. На вечірках він не виблискував. Проте виглядав завжди дуже гарно, навіть вважався стилягою. У студентські часи носив кок, модні штани й білосніжну сорочку. В інституті Лобановський слухав джаз. Навіть збирався виступити в ролі захисника цієї «музики духовної вбогості» проти шанувальників класики на спеціально організованому диспуті. А ще він був гарним шахістом − блискуче грав у складі факультетської команди на першість вузу.

Долю Лобановського визначив шкільний приятель, що познайомив його зі своєю двоюрідною сестрою Аделаїдою. Саме вона зуміла по достоїнству оцінити майбутню зірку й стала єдиною жінкою в житті Валерія. Надалі вони вже не розлучалися. Аделаїда Панкратіївна така ж потайлива, як і її чоловік, тому подробиці їхнього роману залишаються таємницею.

До київського «Динамо» Лобановський потрапив у 19 років. Цей лівий крайній нападаючий одразу ж звернув на себе увага технічною комбінаційною грою з характерним малюнком дриблінгу. За цей індивідуальний почерк уболівальники прозвали Валерія «Балериною». Лобановський велику увагу приділяв відпрацьовуванню стандартних положень. Удар «сухий лист», після якого м'яч, обертаючись, описував непередбачені дуги, заставав зненацька багатьох воротарів. Стадіон починав гомоніти, коли Лобановський ішов до кутового прапорця. Кутові в його виконанні вважалися половиною голу.

Мама Валерія Васильовича дуже переживала під час матчів. В московському «Спартаку» грав захисник Медакін, котрий постійно бив Лобановського по ногах. І коли Валерій, їдучи на гру, просив маму не дивитися телевізор, та відповідала: «Знаю, знову тебе цей Мудакін бити буде». Іноді, побоюючись, що мама все-таки буде дивитися матч, Лобановський забирав із собою шнур від телевізора.

Уже в 1961 році, коли «Динамо», порушивши московську гегемонію, стало чемпіоном країни, Лобановські переїхали в новий будинок на вулицю Трьохсвятительську. Валерій, котрий учився на котлобудівному факультеті Політехнічного інституту, вже роз’їжджав на блакитному «Москвичі», в салоні якого висіла пара крихітних маленьких бутсів. Однокурсник Валерія Станіслав Видяєв часто бував дома в Лобановських.

- Мама Валери часто його запитувала: «Синку, навіщо тобі футбол? Ставай інженером, як Стасик», − згадує Видяєв. − Валера діставав для мене абонемент на футбольні матчі, адже тоді потрапити на футбол було великою проблемою. Учився Лобановський на диво легко. В інститутські часи завжди брав із собою на матчі конспекти й книжки. Наш викладач математики Олександр Яновський, роблячи переклик, голосно запитував два-три рази: «Лобановський є? − а потім сумно резюмував. − Його немає!» Валера добре знав математику, навіть опір матеріалів для нього не являв складності. Він не зміг вчасно закінчити інститут через креслення. Всі свої знання за третій і четвертий курс треба було викласти на аркуші ватману, при цьому постійно консультуватися з викладачем. А возити із собою на збори креслярську дошку й викладача Валера не міг.

Однокурсники згадують, що викладач по опору матеріалів доцент Дибрівний дуже любив Валеру. На одному з іспитів викликав Валерія до дошки, намалював ворота, позначив гравців і став запитувати: «Ось Серебряников, ось ви. Сюди треба було м'яч давати, а ви що зробили?» «По телевізору вам легше зорієнтуватися», − захищався Валерій.

- Лобановський нечасто приходив на іспити, та якщо приходив, знав не менше, ніж на «четвірку», − розповідає однокурсник Валерія Валентин Шаблій. − Якось у квартирі нашого викладача, професора Орнатського, пролунав дзвінок, відкривати побігли його сини-близнюки. Професор чує, що гість ставить запитання, а діти мовчать. Стурбований, він вийшов у коридор: Виявилося, це Лобановський прийшов домовлятися про перездачу іспиту. А хлопчики від радощів втратили мову й не могли відвести очей від свого кумира.

Коли Лобановський грав у «Динамо» й не приїхав на іспити, постало питання про його відрахування. Профорг, комсорг і староста групи пішли до декана, потім до ректора інституту з проханням не відраховувати Валерія. Студенти в один голос стверджували, що прийде час і Політех буде пишатися таким випускником. Це допомогло, Лобановському дозволили закінчити третій курс, але потім його запросили грати в Одесу, і закінчував він уже Одеський політехнічний інститут.

Матеріал − з офіційної програмки VI Меморіалу Валерія Лобановського