Сьогодні виповнюється 19 років із того дня, як зупинилося серце одного з найвидатніших тренерів в історії українського та світового футболу — Валерія Лобановського.

Багаторічний наставник київського «Динамо» вісім разів приводив клуб до золотих нагород чемпіонату СРСР, п'ять разів — до найвищих нагород першості України, здобув із біло-синіми Кубок володарів кубків (1975, 1986) і Суперкубок УЄФА (1975). У 2000—2002 роках Валерій Лобановський очолював національну збірну України. Він зумів вивести українців у плей-офф кваліфікації чемпіонату світу 2002 року, але, на жаль, поїхати із синьо-жовтими на мундіаль йому не судилося. На шляху української команди став майбутній срібний призер світової першості — збірна Німеччини.

Фото Володимира Раснера

Оцінкою заслуг Метра перед європейським та світовим футболом є Рубіновий орден УЄФА та орден ФІФА «За заслуги», кавалером яких він є. 2017 року УЄФА включив Лобановського до списку 10-ти найвидатніших тренерів європейського футболу з моменту створення союзу 1954 року.

Валерій Васильович, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, до останнього залишався на своєму посту. 7 травня 2002 року він переніс інсульт під час матчу «Динамо» в Запоріжжі. За шість днів, 13 травня, серце тренера зупинилося.

Сьогодні в Києві представники Української асоціації футболу поклали квіти до могили наставника на Байковому кладовищі та до пам’ятника Метру поблизу стадіону ФК «Динамо» (Київ). Вшанувати світлу пам’ять Валерія Васильовича приїхали, зокрема, головний тренер юнацької збірної України U-16 Олег Кузнецов, головний тренер юнацької збірної України U-19 Володимир Єзерський, тренери молодіжної збірної України U-21 Василь Кардаш та Віталій Рева, а також відомий екс-футболіст Владислав Ващук.

Фото Володимира Раснера

Олег Кузнецов, який виступав під керівництвом Валерія Лобановського у складі «Динамо» в 1984—1990 роках та у збірній СРСР у 1986—1990 роках, згадуючи наставника, сказав: «Валерій Васильович був не тільки великим тренером, а й людиною з великої літери. Він вирішив мою футбольну долю, запросивши до «Динамо». Я б навіть назвав його своїм другим батьком.

1982 року я приїхав до Києва зі своїм батьком. Тоді все було швидко, п'ять хвилин спілкування — і все закрутилося. Васильович сказав, щоб я переїжджав до столиці, мовляв, попрацюєш із дублем, а взимку полетиш на збори з першою командою.

Уже будучи гравцем «Динамо», я дуже мало спілкувався з Лобановським тет-а-тет, напевно, його влаштовувала моя гра. Хоча якщо й припускався помилки, то досить було одного погляду наставника, щоб зрозуміти свою провину. Сам по собі Валерій Васильович був небагатослівний.

Що стосується пам'ятних матчів під керівництвом Валерія Лобановського, то, напевно, це фінальний поєдинок Кубку СРСР 1987 року проти мінського «Динамо». Тоді матч почався для нас погано. Два м'ячі ми пропустили, по суті, через мої помилки й поступалися — 1:3. У другому таймі в мене вийшов результативний постріл зі штрафного метрів із 30-ти, а на останній хвилині Олександр Заваров перевів гру в додатковий час. У підсумку ми перемогли в серії пенальті».

Фото Володимира Раснера