Голкіпер київського «Динамо» та збірної України Денис Бойко у проекті #GOnline на сторінці УАФ в Instagram розповів, як скучив за футболом, та пригадав виступи в Туреччині.

— Денисе, як вам на карантині?

— Реально після двох тижнів карантину складно психологічно. Звичайно, дуже добре, що ми можемо проводити час із сім'єю, приділяти увагу близьким. Але без футболу, без тренувань дуже важко. Неначе відібрали найулюбленішу іграшку. Дай Боже, щоб карантин швидше закінчився. Зараз треба максимально бути вдома, головне — перетерпіти це все.

— В якому віці ви почали цікавитися футболом?

— У сім років батьки відвели мене до школи «Динамо» на Нивках у Києві. Там був манеж, старе поле з гумкою й ще одне — із зеленим газоном. Коли на нього виходили, були дуже щасливі. Пізніше раз на тиждень до нас приїжджав Михайло Михайлов, який проводив годинне заняття з воротарями.

— Ви завжди були воротарем?

— Ні, тренери починали мене пробувати на позиції центрального захисника. Але в підсумку із цього нічого не вийшло. Мені сказали: якщо хочеш залишитися у футболі, спробуй стати у ворота.

— Які у вас були перші бутси?

— Спочатку бутсів не було, а от воротарські рукавички пам'ятаю. Батько мені подарував, я був у неймовірному захваті. А бутсів довго не було. Грав у кедах. Пам'ятаю, на турнірі в Словаччині в них було дуже слизько, і потім я попросив батьків, щоб купили хоча б кеди із шипами.

— Хто входить до трійки кращих тренерів, з якими ви працювали?

— Кожен із наставників залишив слід у кар'єрі, кожен вклав щось своє в моє становлення як футболіста, як воротаря.

— Який відбитий пенальті запам'ятався вам найбільше?

— Один із найпам'ятніших був не так давно. У матчі «Динамо» із «Шахтарем», коли я відбив удар від Мораеса на останніх хвилинах гри. Я парирував удар, ми з «Динамо» не програли цей поєдинок і залишилися в чемпіонській гонці.

— Чи є дружба між воротарями?

— Я з усіма спілкуюся, ніяких конфліктів не було, завжди робоча атмосфера. Спілкуюся з Пятовим, із Луніним.

Фото Павла Кубанова

— Хто ваш близький футбольний друг?

— Євген Селезньов. У нас теплі відносини, ми дружимо сім'ями, добре розуміємо один одного...

— Чому у вас не склалася кар'єра в «Бешикташі»?

— Я розібрався в собі й дійшов висновку, що провина в цьому лежить на мені. До «Бешикташу» я прийшов, коли був на хорошому рівні, після фіналу Ліги Європи. Але так вийшло, що тренер не бачив мене в основному складі, грав інший воротар. Потрібно було чекати свого шансу, але я нервував, не розумів, чому мене купили, заплатили гроші, але до складу не ставлять. Коли мені дали шанс у кубковій грі, я виявився не готовим, припустився помилок, тому що психологічно був у пригніченому стані. Тож у будь-якому випадку всю провину за це беру на себе.

— Як ви ставитеся до жіночого футболу?

— Позитивно, проти жіночого футболу нічого не маю. Знаю, що наші українські футболістки теж грають в Європі...

— Які ще цілі ви ставите в кар'єрі?

— Хочеться виграти чемпіонат України з «Динамо». Хочеться зі збірною України вдало виступити на чемпіонаті Європи. Хотілося б саме із цією збірною, із цими футболістами виграти щось. Це, можливо, самовпевнено й нахабно з мого боку, але я вважаю, що ця збірна заслуговує на перемогу на чемпіонаті Європи. Як би смішно це не звучало — я в це вірю. Хочу, щоб саме ця збірна здобула цю перемогу. Для мене це дуже важливо.