Віктор Микита: «Футбол під час війни став реабілітацією для захисників та фундаментом розвитку громад»
Розповідаємо про футболістів, які відкривали першу сторінку історії збірної України.
Перший склад збірної України. Фото УКРІНФОРМ
29 квітня виповнюється 28 років від дня першого матчу національної команди України. Тоді в Ужгороді на стадіоні «Авангард» наша збірна програла Угорщині — 1:3. Спробуємо розібратися, у кого й як склалася доля в подальшому…
Ігор КУТЄПОВ («Динамо», у збірній України — 4 матчі)
Після першого поєдинку не виступав за збірну України більше року, у жовтні 1993-го провів ще три матчі в ході американського турне із капітанською пов’язкою, на чому й поставив крапку в кар’єрі воротаря національної команди. У 1994-му поїхав із Києва до Росії, грав у Тюмені, Москві (ЦСКА), Ростові та Щолкові. У 2000-му повісив бутси на цвях. Кілька років працював тренером воротарів у московському ЦСКА. 2003-го повернувся до рідного Харкова, став директором школи «Металіста», із 2011-го — вже академії клубу. Працював тренером воротарів у молодіжній збірній України (2012—2015), реалізовує проекти у сфері дитячо-юнацького футболу.
Олег ЛУЖНИЙ («Динамо», у збірній України — 52 матчі)
З усієї обойми першого складу збірної України досяг найбільших успіхів. У 1989—1990 роках встиг провести вісім матчів за збірну СРСР, мав добрий досвід. Із часом став капітаном синьо-жовтих, виводив команду на поле в цьому статусі 39 разів. Брав участь у п’яти відбірних турнірах — чемпіонатів Європи 1996-го, 2000-го і 2004 років, чемпіонатів світу 1998-го та 2002 років. 1999-го 31-річний Лужний переходить до лондонського «Арсеналу», з яким стає чемпіоном Англії, дворазовим володарем Кубка Англії, фіналістом Кубку УЄФА. Тренерську кар’єру починав у Латвії, у 2006—2012 роках працював у штабі київського «Динамо», кілька разів перебирав на себе керівництво командою. Самостійно очолював «Таврію» (2012—2013), у 2016-му обіймав дещо дивну посаду головного тренера всього клубу в «Карпатах». З літа 2017-го до серпня 2019 року знову працював асистентом головного тренера «Динамо», але, на відміну від Максима Шацьких, не поїхав разом з Олександром Хацкевичем до російського «Ротора».
Юрій НИКИФОРОВ («Чорноморець», у збірній України — 3 матчі)
У 1987-му став чемпіоном світу серед 17-річних і отримав приз кращому бомбардиру, але поступово перекваліфікувався в захисника. 1992-го провів чотири поєдинки за збірну СНД і три — за збірну України, а у вересні 1993-го дебютував у збірній Росії, куди потрапив із московського «Спартака». Побував на ЧС-1994, Євро-1996 та ЧС-2002. Зі «Спартака» 1996-го перейшов до іспанського «Спортинга», виступав у Нідерландах та Японії. У 2005-му залишив великий футбол, грав за пляжну збірну Росії, займався бізнесом в Іспанії, виступав за ветеранів клубу з Хіхона. У 2014-му пройшов навчання у школі тренерів, працював у Казахстані, на Кубані, у 2017—2019 роках — асистент головного тренера московського «Динамо-2» та «Динамо». З жовтня 2019 року проживає в Хіхоні.
Сергій БЕЖЕНАР («Дніпро», у збірній України — 23 матчі, 1 гол)
В юнацькому віці вважався зіркою нарівні із ровесником Никифоровим, але від самого початку грав у центрі захисту. Славився потужним ударом, хорошим довгим пасом. Три матчі у збірній провів із капітанською пов’язкою. Узимку 1995 року перейшов із «Дніпра» до «Динамо», будучи одним із найсильніших захисників України. До кінця 1997-го виступав в «основі» збірної, відіграв два цикли — Євро-1996 і ЧС-1998. Із 1998-го почав блукати світом — «Ворскла», київський ЦСКА, Туреччина, Росія, Казахстан. У 2004-му завершив кар’єру у клубі другої ліги «Факел» (Івано-Франківськ). Працює в академії київського «Динамо» (з перервами), у сезоні-2019/2020 — з командою U-17 (юнаки 2003 року народження).
Сергій ТРЕТЯК («Чорноморець», у збірній України — 2 матчі)
Уродженець Херсона був найстаршим у тому складі збірної — 28 років. У другому матчі був капітаном. Але надовго в команді не затримався, влітку 1992-го емігрувавши до Ізраїлю, громадянином якого зараз є. До 2000 року виступав за «Бейтар» із Єрусалима, ставши одним із легендарних гравців в історії клубу. Тричі вигравав чемпіонат Ізраїлю в якості футболіста — у 1993-му, 1997-му й 1998 роках, потім двічі — в якості асистента головного тренера «Бейтара» (2007, 2008). Працював і з молоддю. Але у клубі змінилося керівництво, і Третяка звільнили.
Сергій КОВАЛЕЦЬ («Динамо», у збірній України — 10 матчів)
Парадокс, але один із найяскравіших плеймейкерів України 1990-х років у збірній країни провів не так уже й багато матчів (10) і взяв участь лише в одному відбірному турнірі — Євро-1996. Одного разу виводив команду на поле з капітанською пов’язкою. У своїй клубній кар’єрі неодноразово змінював прописку, у чемпіонаті України виступав у Києві, Дніпропетровську, Львові, Запоріжжі, Луцьку й Борисполі. У Борисполі 2005-го перейшов на тренерську посаду, того ж року став асистентом Мирона Маркевича в «Металісті». Із 2008 року працює самостійно. Очолював «Львів», «Олександрію», «Оболонь», словацький «Татран», запорізький «Металург», молодіжну збірну України. У 2016—2017 роках тренував литовський «Тракай», у 2017—2018 — знову «Татран», у 2018—2019 — «Оболонь-Бровар».
Ілля ЦИМБАЛАР («Чорноморець», у збірній України — 3 матчі)
На початку 1993 року перейшов у московський «Спартак» і вирішив виступати за збірну Росії, з якою побував на ЧС-1994 й Євро-1996. Кращого футболіста Росії 1995 року сватали у топ-клуби Європи, але у «Спартаку» він дограв до 30-ти років, 2000-го пішов у «Локомотив», а 2002-го завершив кар’єру в «Анжі». Із 2003-го по 2011-й працював тренером у російських клубах, самостійно очолював команди з Рязані й Нижнього Новгорода. Потім грав за ветеранів. Помер 28 грудня 2013 року в Одесі.
Юрій ШЕЛЕПНИЦЬКИЙ («Чорноморець», у збірній України — 1 матч)
Перший капітан в історії збірної України за неї більше не виступав, хоча перебував у дуже продуктивному віці — 27 років. Улітку 1992-го поїхав до Туреччини. Там Шелепницький грав за «Трабзонспор» (став бронзовим призером чемпіонату), «Алтай» і «Денізліспор» до 1998-го, а після цього повернувся на батьківщину — до «Буковини», якій віддав ще шість років кар’єри. Працював у ній тренером, у 2015-му очолював аматорський «Маяк», тренує дітей у «Буковині», а в березні 2016-го був обраний президентом ДЮФЛ (Дитячо-юнацької футбольної ліги) Чернівецької області.
Олег САЛЕНКО («Динамо», у збірній України — 1 матч)
Футболіст, що народився в Ленінграді, провів за збірну України один матч, а 1993-го, вже перейшовши з київського «Динамо» до іспанського «Логроньєса», дебютував у збірній Росії. Пік його кар’єри припав на ЧС-1994, де 25-річний форвард забив п’ять м’ячів у поєдинку з Камеруном (рекорд ЧС). Усього на тому турнірі він оформив шість голів і отримав «Золоту бутсу», а потім перейшов до «Валенсії». Але після цього в нього почався спад. У 1995-му Саленко перебрався до Шотландії, грав у Туреччині й Польщі, мав проблеми з колінами, через що достроково повісив бутси на цвях. Мешкає в Києві. Тренував збірну України з пляжного футболу, аматорський клуб «Тайгер» із Броварського району Київської області, виступає в якості експерта, грає за команду футбольних зірок України.
Сергій ПОГОДІН («Шахтар», у збірній України — 1 матч)
У день матчу з Угорщиною йому виповнилося 24 роки, але такий символізм не допоміг йому затриматися у збірній України. Після «Шахтаря» перспективний футболіст (наприкінці 1980-х його забрали із «Зорі» до дублю київського «Динамо») пограв у Нідерландах, Росії, Іспанії, Ізраїлі. Провів три матчі у Примері за «Меріду», забив один гол. 1998-го приїхав на батьківщину закінчувати кар’єру. 2002-го пішов у аматори, 2007-го на два сезони став граючим тренером команди другої ліги «Титан» (Донецьк). Потім знову виступав у чемпіонатах Донецької й Луганської областей. Улітку 2016-го вручав призи учасникам проекту «Давай, грай» в якості ветерана «Шахтаря». У 2019-му грав за ветеранів «Шахтаря» в різних виставкових матчах.
Сергій ЩЕРБАКОВ («Шахтар», у збірній України — 2 матчі)
Наймолодший футболіст у тому складі збірної й кар’єру завершив раніше за всіх. Хоча кращому бомбардиру молодіжного ЧС-1991 пророкували дуже яскраве майбутнє. Ним цікавився ПСВ, але 21-річний форвард «Шахтаря» опинився в португальському «Спортингу», де грав поряд із Фігу та Балаковим. 14 грудня 1993 року, після прощального бенкету англійського тренера Боббі Робсона, сталася трагедія. Щербаков потрапив у серйозну аварію, в якій отримав перелом хребта і параліч обох ніг. Пересів на інвалідний візок, переніс безліч операцій. У 1998-му його взяли на роботу до селекційного відділу московського «Локомотива».
Юрій САК («Чорноморець», у збірній України — 10 матчів, 1 гол)
На відміну від Никифорова і Цимбаларя, після переходу до московського «Спартака» у 1994 році не зрадив Україну і продовжував виступати за нашу збірну. Єдиний гол забив у червні 1994-го команді Болгарії (1:1) у заключному спарингу майбутнього півфіналіста чемпіонату світу у США напередодні фінального турніру. За болгар грали Стоїчков, Лєчков, Балаков, Іванов, Сіраков та інші зірки. У 2002-му завершив ігрову кар’єру. За 15 років працював тренером у 10-ти клубах (вісім професіональних, два — аматорських). Остання професіональна команда — першоліговий «Гірник-Спорт» (Горішні Плавні). Потім працював у юнацькому футболі («Атлетик» Одеса).
Іван ГЕЦЬКО («Чорноморець», у збірній України — 4 матчі, 1 гол)
Автор першого голу в історії національної команди України. Парадоксально, але у збірній СРСР за один лише 1990 рік провів більше матчів (5), ніж у збірній України за кілька років (4). Наколотив 150 голів за клуби України, Ізраїлю й Росії. Більше — тільки в шести форвардів вітчизняного футболу (Пономарьова, Блохіна, Протасова, Шевченка, Реброва та Воробея). Але м’яч в Ужгороді залишився для нього єдиним за збірну. Можливо, вплинув від’їзд за кордон, але й після повернення він зіграв лише два матчі в 1997-му. 2001-го потрапив до автомобільної аварії, після якої не зміг вийти на колишній рівень. Тренерська кар’єра на професіональному рівні не склалася, зате вдається роль експерта. Також тренує дітей в одеській школі «Атлетик».
Сергій ГУСЄВ («Чорноморець», у збірній України — 5 матчів)
1992 року повернувся до рідної Одеси з оренди в Тирасполі, де за сезон наколотив 25 голів за «Тілігул», і закріпився в «основі» «Чорноморця». По 1993 рік включно запрошувався до збірної України, але свої бомбардирські якості проявити не зумів. Хоч і став кращим снайпером другого чемпіонату України (17 голів у сезоні-1992/1993). Починаючи з 1993-го побував у Туреччині, Ізраїлі, Росії, повернувся до України. До недавнього часу — тренер у СДЮШОР «Чорноморець».
Віктор ГРИШКО («Чорноморець»)
У збірній України так і не зіграв. Найдосвідченіший у заявці тієї команди — 30 років на момент матчу. Улітку 1992-го поїхав до «Трабзонспору», 1996-го — повернувся. Виступав за «Миколаїв», потім — за команди Одеської області. У 1999-му навіть повернувся до складу «Чорноморця», який пробивався назад до вищої ліги. 2001-го розпочав тренерську кар’єру в овідіопольському «Дністрі», де завершив кар’єру гравця. Потім повернувся до «Чорноморця», де обіймав багато різних посад — у тому числі директора СДЮШОР і тренера. 2014-го був переобраний на третій термін головою Федерації футболу Одеси.
Євген ДРАГУНОВ («Шахтар», у збірній України — 2 матчі)
Досвідчений захисник, капітан «Шахтаря», в основному складі якого виступав із 1985 року. У збірній України дебютував 27 червня 1992 року. 1993-го перейшов до «Таврії», у 1994-му залишив Україну — грав у Росії «(Лада», «Кубань», «Шинник») та Німеччині («Рот-Вайсс» Ерфурт, «Шпандауер», «Людвигсфельдер»). 2000-го повернувся в Україну, зіграв один матч за «Зорю» у другій лізі. Помер 10 вересня 2001 року — інсульт. Йому було лише 37…
Андрій АННЕНКОВ («Динамо», у збірній України — 1 матч)
Дебютував у збірній України 26 серпня 1992 року, більше в її складі не виступав. У 1990-му встиг стати чемпіоном СРСР, після від’їзду динамівських зірок за кордон до 1992-го був одним із найдосвідченіших у лавах киян. 1996-го пішов із «Динамо», змінив багато клубів в Україні («Дніпро», «Кривбас», ЦСКА, «Борисфен»), грав у Росії («Уралан») та Казахстані («Іртиш»). Працював асистентом головного тренера в «Борисфені», «Металурзі» Д, «Княжій». У київському «Арсеналі» тренував юнаків, а коли клуб був реанімований у 2014-му, очолив першу команду. Восени 2016-го перейшов до ДЮФШ «Динамо» імені Валерія Лобановського, тренує футболістів 2001 року народження. У 2019 році у складі збірної України став чемпіоном світу U-20, допомагаючи Олександру Петракову в якості асистента.
Сергій ЗАЄЦЬ («Динамо»)
У збірній України так і не зіграв. Вважався дуже перспективним футболістом, грав у молодіжній збірній СРСР, у 1989 році 20-річним упевнено зайшов в «основу» «Динамо», в якому ще виступали легенди середини 1980-х, але швидко зійшов з орбіти. У 1993 році опинився у вінницькій «Ниві», у 1994-му — в «Уралмаші». У 26 років завершив кар’єру через травми. Про нього мало інформації — відомо, що донедавна працював дитячим тренером у Києві. У 2017—2018 роках очолював канадську команду української діаспори — «Воркута», яка у 2018 році стала чемпіоном Канадської футбольної ліги.
Юрій МОРОЗ («Динамо», у збірній України — 1 матч)
У збірній України дебютував 27 червня 1992 року. У 1993-му вже грав за «Верес», звідки незабаром поїхав до Ізраїлю. У 1997-му опинився в Росії, у 2001-му повернувся в Україну, де й завершив кар’єру у «Ворсклі». Із 2004 року працював із різними юнацькими збірними України. Допомагав Юрію Калитвинцеву з командою 1990 року народження, яка 2009-го стала чемпіоном Європи U-19. Із 2014 року — тренер у молодіжній системі «Динамо». В останніх сезонах — старший тренер «Динамо» U-21.
Юрій ДУДНИК («Металург» З, у збірній України — 2 матчі)
За свою багату кар’єру змінив велику кількість клубів. 1993 року опинився у московському ЦСКА, з яким пограв у Лізі чемпіонів, потім повернувся до Запоріжжя. Після цього ще 12 разів змінював клуб, у деякі повертався. Пограв у Вірменії за «Бананц», бутси на цвях повісив лише у 2007-му, коли йому було 39 років. Працював тренером у «Черкаському Дніпрі», потім повернувся до рідної «Зорі», де донедавна керував командою U-19. Зараз — селекціонер клубу.
Віктор ПРОКОПЕНКО (у збірній України — 3 матчі)
У першому матчі на чолі збірної головний тренер «Чорноморця» відкрито надавав перевагу добре знайомим підопічним з Одеси, але в наступних поєдинках географія клубного представництва значно розширилася. Із трьох матчів під його орудою збірна не виграла жодного (нічия й дві поразки). Зате на клубному рівні справи в нього складалися краще. «Чорноморець» двічі, у 1992-му й 1994 роках, вигравав Кубок України, а волгоградський «Ротор» ставав бронзовим (1996) і срібним (1997) призером чемпіонату Росії. 2000-го Прокопенко очолив «Шахтар», з яким мало не став чемпіоном України у 2001 році, після чого остаточно був визнаний кращим серед других. Працював у московському «Динамо», у 2003-му повернувся у «Шахтар» на посаду спортивного директора, вводив у суть справи Мірчу Луческу у травні 2004-го. У березні 2006-го став народним депутатом України, а 18 серпня 2007-го помер в Одесі — відірвався тромб.
На фото верхній ряд (зліва — направо): Олег Лужний, Сергій Погодін, Сергій Беженар, Юрій Никифоров, Сергій Щербаков, Ігор Кутєпов, Юрій Шелепницький, нижній ряд: Сергій Третяк, Сергій Ковалець, Ілля Цимбалар, Олег Саленко.