Максим Makson_AAA Андрасюк: «Електронний футбол допомагає людям відволіктися від війни та не впасти в депресію»

08.08.2022 09:10

Максим Makson_AAA Андрасюк — одна із зірок українського кіберфутболу. За три роки 30-річний наразі гравець встиг не лише потрапити до складу збірної України з кіберфутболу в дисципліні PES, але й разом із командою вийти до чвертьфіналу чемпіонату Європи-2021. Це досягнення залишається найвищим у поки що нетривалій історії виступів українських збірних з електронного футболу на міжнародній арені.

А ще Максим — українець, який, як і мільйони його співгромадян, змушений був припинити займатися улюбленою справою, коли 24 лютого 2022 року до нашої країни прийшла повномасштабна війна. Російське воєнне вторгнення Андрасюк зустрів у рідному селищі Зоря на Донеччині, що знаходиться у 30 км від Маріуполя. І застряг на тимчасово окупованій ворогом території на цілих чотири місяці!

«24 лютого було днем ступору, коли всі в паніці сиділи на телефонах, і ніхто не розумів, що відбувається. 25-го числа в нас зникла електрика. Вимкнули світло й Інтернет, і це були погані передумови.

Я ще зідзвонювався з друзями з Маріуполя, хотів з'їздити до міста. Знав, що ситуація там ще важча, адже на околицях міста з боку Таганрозької траси вже велися бої. 27 лютого відключили газ. І я чітко запам'ятав той день, коли ввечері почув гул техніки на вулиці. Він тривав близько півтори години. А потім у будинку почало смердіти соляркою. Уранці я побачив, що це була російська техніка. І зрозумів, що Маріуполь опинився в кільці. 28 лютого зник мобільний зв'язок. І ми залишилися без жодних комунікацій із зовнішнім світом», — розповідає свою історію Максим, який ще влітку 2021 року разом із Сергієм Sergobibika Марченком вписав нову сторінку в історію українського кіберфутболу, вийшовши до чвертьфіналу UEFA eEuro 2021, а за півроку опинився в епіцентрі вторгнення російських окупаційних військ у Донецькій області.

У мирні часи Makson вправно керував джойстиком і забивав голи суперникам збірної України у футбольному симуляторі PES. Коли прийшла війна, то мешканці будинку, в якому Максим проживав, заради виживання розподілили між собою обов’язки. Він був відповідальним за пошук питної води.

«За водою треба було їхати до сусіднього села. Товариш, який на той момент уже виїхав, мав «Газель» із бочкою. Тож я возив воду нею. Щоб проїхати до сусіднього села, мені потрібно було подолати чотири блокпости й на кожному ледве не стояти навколішки, пояснюючи мету своєї поїздки. Із боку російських солдат були погрози та приниження. Вони відразу зайняли нашу школу, сільську раду та дитячий садок. Оселилися там і поставили пости. Почали розповідати людям, що вони тут назавжди, що місцевим допоможуть, що їх врятують», — розповідає Андрасюк і додає, що ті одиниці, які спробували пояснити російським військовим, що їм тут не раді, у підсумку скінчили дуже погано.

Березень 2022 року став найбільш трагічним місяцем у сучасній історії Маріуполя, в якому офіційно проживало 450 тис. осіб, однак початок війни у східних областях 2014 року й створення так званих «ДНР» та «ЛНР» фактично перетворили його на місто-мільйонник. Більша частина містян евакуювалася, проте чимало стало свідками найстрашніших подій, до яких була причетна армія агресора, включаючи бомбардування драматичного театру, від якого російську авіацію не зупинив навіть величезний напис білою фарбою «Діти». Андрасюк втратив у Маріуполі родичів, але офіційні дані про кількість загиблих у результаті воєнного злочину в приазовському місті й досі залишаються невідомими. Як вважає сам Максим, лік іде на десятки тисяч.

«Росіяни просто знищували все на своєму шляху в Маріуполі. Їхня логіка була простою: у кожному будинку міг сидіти коригувальник вогню чи снайпер, — пояснює тотальне знищення міста Андрасюк. — Але всі знали, що батальйон «Азов» базувався в «Азовсталі», а в місті військових практично не залишилося». 

Чи чули ви коли-небудь про фільтрацію? Можливо, це слово зустрічалося вам у розповідях про Другу світову, що стосувалися нацистського свавілля стосовно євреїв. Андрасюку процес фільтрації довелося пережити на власному досвіді: «Усі мешканці мого села, а це близько 2,5 тис. населення, мали пройти фільтрацію. Це люди від юного до похилого віку. Проходив допит у кімнаті, де присутні грали в доброго та злого поліцейського. Перевіряли наявність татуювань, брали відбитки пальців. Перевіряли дані в мобільних телефонах, шукали контакти з людьми, які на той момент служили у ЗСУ. Кількох людей розстріляли. Одного дня їх показово вивели з будинків, зв'язали руки скотчем, зав'язали очі та вивезли в невідомому напрямку. Пізніше стало відомо, що їх більше немає в живих».

Протягом трьох тижнів із початку російського наступу український кіберфутболіст залишався без зв'язку й новин про те, що відбувається за межами області. Після цього Максим вирішив, що з нього досить — потрібно виїжджати. Шанс залишити життя в окупації позаду простягався через поїздку в Донецьк, а вже звідти Андрасюк лише з третьої спроби зумів виїхати в Україну, а родину відправити в безпечне місце за кордоном.

Наразі Максим живе в Києві. Прихисток йому надав перший віце-президент Української асоціації електронного футболу Денис Давидов. А два тижні тому Андрасюк узяв участь у першому кіберфутбольному турнірі воєнного часу — відборі з eFootball (PES зазнав ребрендингу) за право представляти Україну на турнірі European Esports Championship 2022 в Чорногорії. Йому вдалося дійти до фіналу, але у вирішальній серії він програв Віталію bydbprosche Литвинову та посів друге місце.

«Дуже приємні відчуття від турніру у Львові. Прикро, що не всі гравці змогли приїхати через події в нашій країні. Але я отримав круті емоції. Турнір хоч на день дозволив повернутися у світ цивілізованого життя, яким до вторгнення жила наша країна. Завдяки таким подіям повертаєшся до адекватності та розумієш, що життя триває. Зараз електронний футбол допомагає людям відволіктися від війни та не впасти в депресію», — ділиться Максим враженнями від проведених змагань. І додає, що, окрім кіберфутболу, левову частину його вільного часу тепер займає допомога Збройним силам України: «Якщо мені доведеться взяти до рук зброю, то піду воювати. Але мені здається, що я принесу більше користі закулісними справами — допомогою військовим, які потребують постачання. Ось наближається зима, а нашим захисникам треба вдягатися. Бо у футболці та бронежилеті за кілька місяців уже не посидиш в окопі».

«Війна сталася через те, що ми живемо поряд із ворогом. Коли в тебе через стінку живе наркоман, убивця чи п'яниця, то рано чи пізно він до тебе навідається», — саме так пояснює Максим воєнну агресію рашистів, через яку мільйони українців страждають уже більше п’яти місяців.

Аргумент росіян про захист російськомовного населення від так званих «українських нацистів» кіберфутболіст, що користуєтьтся в повсякденному житті як російською, так і українською, взагалі не сприймає всерйоз: «Це абсолютно вигаданий привід для нападу. Жодного разу я не відчував утисків у питанні мови. Ніхто й ніколи мені не дорікав у цьому. Просто Росія каже, що допомагає російськомовному населенню, а в результаті розбомбила саме російськомовні міста. Маріуполь був, напевно, одним із найбільших російськомовних міст в Україні. Тепер його немає...»