Чотири пришестя Леоніда Ключика

У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», продовжуємо презентувати Запорізьку область.
Жива легенда запорізького футболу Леонід Ключик розпочинав свій футбольний шлях у невеликому донбаському селищі Білецьке, коли Льоні, наймолодшому в сім’ї, виповнилося п’ять років. Було там три шахти, один хлібозавод, дві школи і футбольне поле, яке снилося нашому герою навіть тоді, коли він уже був гравцем команди майстрів. Ніхто з його родичів у футбол не грав, а любов до цієї гри прищепив старший брат − інвалід дитинства, котрий усе своє життя провів на милицях.
Транзит у клас «Б»
«Закінчивши школу, я пішов працювати на шахту електрослюсарем, − згадує Леонід Семенович. − Тоді вже грав за дорослу команду нашої шахти центральним захисником. У 1968 році ми проводили товариську гру з червоноармійським «Вугликом», що виступав у Класі «Б», після чого тренери команди-суперниці − Сапронов і Мізерний − запросили мене до цієї команди. А на початку наступного року я вперше поїхав на учбово-тренувальні збори. І в першій же контрольній грі мене як поставили в стартовий склад, так в «основі» весь сезон і відіграв».
Гра «на випередження»
Тоді практично всі команди Донбасу «працювали» на «Шахтар», і тренери «Вуглика» вже готувалися рекомендувати одного зі своїх провідних гравців до головної команди регіону. Однак представники запорізького «Металурга», зігравши «на випередження», зуміли переманити талановитого виконавця до своїх лав. Можливо, попервах молодий футболіст, якого у Донбасі назвали «зрадником», жалкував про цей перехід, проте урешті-решт він став справжньою легендою запорізького футболу, виступаючи за місцеву команду (з перервами) з 1970 по 1986 роки.
…Тією ж монетою
Утім, Ключик все-таки встиг у свої кар’єрі пограти в «Шахтарі». Одного разу до Запоріжжя завітали Сапронов і Мізерний, які заявили своєму вихованцю: «Ми тебе чекаємо в Донецьку. «Шахтар» у важкому становищі, виручай!» Як зізнається Леонід Семенович, «я не міг відмовити цим людям лише з тієї причини, що саме вони дали мені путівку у великий футбол. Відтак мене відвезли до Донецька таким же чином, як свого часу в Запоріжжя. Геннадій Степанович Жилін, тодішній тренер «Металурга», коли про все дізнався, страшно обурився...»
Гарматні постріли
Із «Шахтарем» Ключик вибув до першої ліги, а наступного сезону − повернувся до еліти. Однак, мабуть, йому не судилося стати своїм у Донецьку. Поступово він втратив місце в основному складі, і в травні 1974-го його знову прийняли в Запоріжжі, де відіграв, що називається, від дзвінка до дзвінка, шість сезонів поспіль. Незамінний центральний захисник ас демонстрував не лише надійну гру в обороні, а й полюбляв перевіряти чужих воротарів гарматними пострілами. «Без наполегливих тренувань навряд чи мої удари змогли б набути такої сили. Бувало, від цього і свої гравці страждали: ще граючи за шахту, я влучив своєму партнерові по команді м’ячем прямо у лоба. Слава Богу, все обійшлося. А якось у Кутаїсі вибив суперника зі «стінки», тож довелося бідолаху відвозити прямо зі стадіону на «швидкій» до лікарні».
Навіть у воротах стояв
Між іншим, хоча Ключика всі знають як центрбека, він грав і на позиції нападника, виконував функції центрального хавбека і навіть стояв у воротах. «Шахтар» грав чи то в Алма-Аті, чи то в Ташкенті, - пригадує Леонід Семенович. − Основний голкіпер Юрій Дегтерев травмувався, тож Віктор Чанов готувався грати за основний склад. За «дубль» стояти було нікому, ось мене і поставили у ворота...» У 1980 році Ключику виповнилося 30 років, і він вирішив, завершивши свою ігрову кар’єру, проявити себе на виробництві. Однак представники горлівської команди вмовили його на продовження виступів. Відтак, він відіграв ще два сезони, після чого йому влаштували проводи з великого футболу і преміювали путівкою до Болгарії.
Втретє в одну річку
Повернувшись до Запоріжжя, про Ключика згадав Олександр Томах, і запросив його до «Металурга». Адміністративну роботу наш герой сполучав із участю в тренувальному процесі. Тож перед початком сезону наставник несподівано для багатьох вніс його до заявки. Почавши з матчів за «дубль», Ключик поступово знову зайняв місце в «основі». Так відбулося його третє пришестя до «Металурга», яке тривало три роки. У 1985-му році він зазнав розриву ахілового сухожилля. І хоча після операції зумів відновитися і дограти сезон до кінця, вкотре прийняв рішення припинити виступи. Та на горизонті з’явився давній товариш Григорій Вуль, який умовив його відіграти ще сезон за місцеве «Торпедо», після чого Ключик нарешті поставив крапку в своїй кар’єрі футболіста.
«Усе − на благо дітей»
Після цього він працював викладачем фізкультури в Запорізькому технікумі електронних приладів, потім друзі умовили піти в комерцію. «Але бізнесмена з мене не вийшло, - посміхається Леонід Семенович. − Тож із 1995 року − знову в рідному «Металурзі». Напевно, немає такої роботи в клубі, яку б я не виконував − і адміністраторська (був віце-президентом і виконавчим директором), і тренерська. Зараз працюю в клубній школі. Все, що робить наш невеличкий колектив − на благо дітей, нашого майбутнього. Можливо, вони й не стануть зірковими футболістами, зате будуть хорошими людьми, корисними суспільству».
Чисельна династія
Багато хто з батьків мріє, аби їхні нащадки продовжували справу. По стопах Леоніда Семеновича пішов його син Сергій, котрий, завершивши досить непогану футбольну кар’єру, освоїв професію футбольного агента. «На зміну Сергію прийшов його племінник і мій онук Андрій, який виступає за молодіжний склад «Іллічівця». А син Сергія − Євген, як і мій молодший − Семен, займаються в школі «Металурга». Отже, впевнений, футбольна династія Ключиків продовжуватиметься».