Полтавський рекордсмен Іван Грозний
У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», продовжуємо презентувати Полтавську область.
Гостинна й родюча полтавська земля збагатила вітчизняний футбол багатьма видатними особистостями. Станіслав Басюк, Юрій Москалець, Іван Іванченко, Юрій Рєзник, Юрій Войнов, Віктор Носов, Віктор Пожечевський − кожен із цих гравців і тренерів залишив помітний слід в історії місцевого шкіряного м’яча. Та справжнім кумиром місцевих уболівальників був Іван Шарій, найрезультативніший гравець «Ворскли» всіх часів.
Із київським «Динамо» − не склалося
Він народився 24 листопада 1957 року в Полтаві. 16-річним юнаком дебютував у складі місцевого «Колоса», що тоді виступав у другій союзній лізі під керівництвом Віктора Носова. Невдовзі був запрошений до юнацької збірної СРСР, через яку шлях Шарія проліг до київського «Динамо». Однак у першому складі українського гранда молодий нападник провів усього дві зустрічі, та й у дублі закріпитися не зміг, прийнявши пропозицію мінчан, а згодом і запорізького «Металурга», де встановив власний рекорд − 31 гол у сезоні-1979.
Період розквіту
На друге запрошення киян Іван уже сам відповів відмовою. «Тоді, у 1980-му, там у нападі грали Блохін, Онищенко, Євтушенко та Хапсаліс − жоден із них не знав, чи отримає завтра від Валерія Лобановського місце в «основі», − розповідав бомбардир. − Тож я погодився перейти до одеського «Чорноморця», який тоді тренував Микита Симонян». У складі моряків Шарій був не на останніх ролях, однак справжній розквіт він пережив у рідному місті, провівши у складі «Ворскли» протягом 1987-1990 років 72 голи в поєдинках буферної зони другої ліги першості СРСР.
Відплата за довіру
Здавалося, один із найрезультативніших українських форвардів буде на видноті й у футболі незалежної уже країни. Однак, зігравши за «Ворсклу» в другому дивізіоні всього кілька матчів, Іван раптом пішов із великої сцени. Багато хто погоджувався з тим, що 35-річному нападнику місце − якраз у змаганнях аматорів. Однак знайшлася людина, котра переконала його повернутися. Головний тренер і президент «Ворскли» Віктор Пожечевський, як з’ясувалося, не випускав Шарія з поля зору й у той період, коли Іван виступав у першості області. І улюбленець полтавських уболівальників відплатив за довіру сповна.
«Бронзовий» злет
Першість України серед клубів першої ліги сезону-1995/96, а з нею й путівку до еліти «Ворскла» виграла з блиском, у 42 турах набравши 103 очки! А з 92 м’ячів, що побували у воротах суперників, 17 забив Шарій, котрого не називали інакше, ніж Іван Григорович. У тому турнірі він поступився з одноклубників лише Сергію Чуйченку. Та лаврів партнери не ділили, а наступного сезону − вже у вищій лізі − продовжили забивати та вигравати. Розпочавши дебютантами, полтавчани злетіли одразу на третє місце. І вісім голів Шарія стали неабияким внеском у цей успіх.
Без дієт і режимів
«Як довго збираєтеся грати?» − часто запитували «вічного» Шарія репортери. Відповідав: «Є вік паспортний, а є біологічний. Природа кожному відпускає по-різному. До мене вона була щедрою − без спеціальної фізпідготовки, без усіляких дієт та режимів я і в «пенсійному» віці можу позмагатися з будь-ким у швидкості та витривалості». Свій останній офіційний поєдинок Іван Григорович провів у сезоні-1998/99, коли йому було вже за 40! А першого травня 2001-го на стадіоні «Ворскла» відбувся прощальний матч рекордсмена, котрий у складі полтавського клубу забив 138 м’ячів, а загалом − понад 300.
Найцінніші нагороди − любов і шана
Він і досі залишається у футбольній обоймі. Директор ДЮСШ «Ворскла» ім. Івана Горпинка, Іван Шарій виступає на першість міста за ветеранську команду, іноді не відмовляється підсилити збірну ветеранів київського «Динамо». І − продовжує залишатися Іваном Грозним для суперників, поповнюючи свій гольовий актив. Так, у жовтні 2005-го саме його м’яч приніс киянам перемогу в поєдинку з московськими спартаківцями, присвяченому 30-річчю завоювання командою Лобановського європейського Суперкубка. Залишившись протягом 25-річної кар’єри без значних відзнак, Шарій здобув найціннішу нагороду − любов і шану вболівальників.