Жили-були Дід та Бабуся...
У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», продовжуємо презентувати Донецьку область.
Історія донецького футболу налічує багато славетних сторінок, до написання яких долучалися чимало яскравих особистостей − зірок рівня не лише регіону, а й України, Радянського Союзу та Європи. Микола Наумов та Георгій Бікезін, Олександр Пономарьов і Юрій Коротков, Геннадій Снєгирьов і Микола Головко, Юрій Дегтерев і Михайло Соколовський, Анатолій Коньков і Віктор Звягінцев, Володимир П’яних і Віктор Прокопенко, Володимир Сальков і Віктор Носов, Мірча Луческу… Зрештою, марно намагатися перелічити всіх, хто кував славу донбаського футболу.
Перший український трофей
Однак найяскравіші злети «Шахтаря» у 1960-х навряд чи були б можливі без Олега Ошенкова, а успіхи 1970-х асоціюються з блискучою грою Віталія Старухіна. Перед тим, як досягти тріумфу в Донецьку, Олег Олександрович відзначився плідною роботою з київським «Динамо». Під його керівництвом «біло-синім» удалося перервати гегемонію московських клубів на всесоюзній арені та привезти до України перший трофей − Кубок СРСР-1954. І саме він заклав фундамент команди, яка у 1961-му стала чемпіоном Союзу.
Навіщо в команді боксер?
Ошенков був новатором тренерської справи. Він одним із перших запровадив дворазові, а потім і триразові тренування. Окрім цього, кожний гравець повинен був займатися індивідуальною роботою, а за деякими футболістами закріплювали тренерів з інших видів спорту − в команді функціонували «секції» бігу, гімнастики, плавання, важкої атлетики. Декого наставник навіть змусив займатися… боксом, аби в колективі не було боягузів на полі.
Дідівські методи
Схожі методи Дід, як його прозвали за лисину, владний характер та беззаперечний авторитет, запровадив і в «Шахтарі», який очолив 1961 року. Він став легендарною особистістю в історії команди. За тривалістю свого перебування на посаді головного тренера випередити його поки що не зміг ніхто. Зрештою, це й зрозуміло: саме Ошенкову гірники мають завдячувати першими кубковими звитягами клубу, сам він перетворив провінційного середняка на грозу авторитетів.
Москва «трійцю» не любить
«Ошенков − особлива, культова персона в історії «Шахтаря», − стверджує В’ячеслав Аляб’єв, який виступав у всіх трьох кубкових фіналах 60-х років за участю донецької команди. − Це він нас навчив не пасувати перед грандами, він міг психологічно налаштувати команду як ніхто інший». За великим рахунком, «Шахтар», який боровся в 1961-му за виживання в елітному дивізіоні, практично не мав шансів встояти перед чи не найсильнішою на той час командою СРСР − «Торпедо». Проте двічі поспіль гірники вигравали кубок, а зробити це втретє їм не дали московські чиновники − адже трофей, згідно з регламентом, тоді перейшов би у довічну власність донецької команди.
Завершення епохи
У 1969 році Ошенкова звільнили, хоча різкого погіршення результатів «Шахтаря» не спостерігалося. Можливо, наставник і тодішній перший секретар обкому партії Володимир Дегтярьов, який курирував справи команди, просто морально втомилися один від одного. Як би там було, а зміна тренера для вболівальників стала громом посеред ясного неба − ціле покоління виросло, асоціюючи «Шахтар» із Ошенковим. Для багатьох це була справжня катастрофа. І передчуття не підвело цих людей: на другий рік без Діда команда вилетіла до першої ліги.
Старухін починав... воротарем
Гірники повернулися до еліти через сезон, і новий етап в історії команди нерозривно пов’язаний із ще однією непересічною особистістю − нападником Віталієм Старухіним на прізвисько Бабуся, який свої перші футбольні університети пройшов у Мінську. Попервах він був... голкіпером, а згодом його перевели у середню лінію. Службу в лавах Радянської Армії перспективний футболіст пройшов у одеському СКА, а після звільнення в запас перейшов до полтавського «Будівельника».
Вимушене заслання
Там, чимало забиваючи на позиції опорного півзахисника, Старухін потрапив у поле зору провідних вітчизняних спеціалістів. Цивілізованого трансферного ринку в Радянському Союзі не було, відтак чимало переходів, а радше − викрадень, супроводжувалися гучними скандалами. Ось і Старухіна за переїзд до Донецька Федерація футболу СРСР дискваліфікувала на рік. Керівники «Шахтаря», аби майбутня зірка не втрачала ігрової практики, вихід із ситуації знайшли − відправили Бабусю до «дубля», щоправда − під чужим прізвищем.
Зірка під псевдонімом
Так Старухін став Черних. Згодом йому довелося неодноразово користуватися псевдонімами. У Москві, вивчаючи протоколи з матчів дублерів, звернули увагу на забивного форварда й надіслали йому виклик до молодіжної збірної. З Донецька ж у відповідь повідомили про серйозну хворобу «Черних» і про неможливість його приїзду до «великої столиці». Після цього тренери стали вносити Старухіна в протоколи дублерів під різними прізвищами.
Король повітря
Перший свій офіційний м’яч як гравець основного складу «Шахтаря» Старухін забив 7 квітня 1973 року у ворота московського «Спартака». Манера гри нового центрфорварда була простою і водночас ефективною. Він ніколи не «тягав рояль», а діяв виключно на вістрі атаки, очікуючи передачі від партнерів. При цьому, не володіючи унікальним дриблінгом чи могутнім ударом, компенсував це футбольною хитрістю, відчуттям позиції і, звісно ж, видатною грою на другому поверсі − у цьому компоненті йому не було рівних.
Пік кар’єри
Найкращим сезоном Старухіна став 1979-й, коли «Шахтар» зупинився за крок від «золота», а його лідер із 26 голами став найкращим бомбардиром чемпіонату та був визнаний найліпшим футболістом СРСР. Феномен Бабусі визнавали всі, однак пояснення йому дати не могли ні звичайні вболівальники, ні тренери збірної, які вперто ігнорували снайпера. Він провів у ній лише одну неофіційну гру − проти команди НДР у 1980-му.
Невчасний жарт
У зеніті слави − в 30-річному віці − він планував залишатися в обоймі принаймні ще років п’ять. Тим більше, що важкі травми обходили його стороною. Однак улітку 1981-го, після матчу проти «Спартака», від його послуг у «Шахтарі» вирішили відмовитись. В один із моментів другого тайму, який транслювався по ЦТ, камера вихопила заміненого через пошкодження Бабусю на лаві запасних − він усмішкою відреагував на жарт когось із колег. Гірники ж якраз поступалися, й «веселощі» гравця, мовляв, не сподобалися як тренеру Віктору Носову, так і вищому керівництву Донеччини. Відтоді побачити Старухіна на полі можна було тільки в матчах ветеранів, де він також багато забивав.
Пам’ять про легенду
У складі «Шахтаря» Віталій Старухін вигравав Кубок Союзу, двічі ставав віце-чемпіоном СРСР, одного разу − бронзовим призером. З його іменем пов’язані вдалі ігри донеччан на єврокубковій арені − в поєдинках із «Барселоною», «Ювентусом», «Монако». Після завершення кар’єри він залишився у футболі − близько 15 років працював дитячим тренером (один із найвідоміших вихованців − Валерій Кривенцов), інспектував матчі. Його серце перестало битися 9 серпня 2000-го. ФК «Шахтар» проводить традиційний Меморіал Старухіна, а на алеї слави біля стадіону «Донбас Арена» незабаром планується встановити пам’ятник славетному форварду.