Автор історичного голу збірної України Іван Гецько: «Я пробив метрів із 25-ти над стінкою, і м’яч влетів у дев’ятку»

29.04.2020 13:02

29 квітня 1992 року. Ужгород. Іван Гецько забиває перший м'яч в історії збірної України. Фото Укрінформу

Гольовий літопис національної збірної України почався ефектно: Іван Гецько ударом зі штрафного зняв павутиння з угорських воріт.

Перший, а отже — історичний м’яч збірної України 29 квітня 1992 року в Ужгороді записав до свого активу гравець одеського «Чорноморця» Іван Гецько.

— Якщо відверто, то зараз не пам’ятаю, що мені казав головний тренер збірної Віктор Прокопенко, випускаючи на заміну в середині другого тайму, — згадує Іван Михайлович. — Річ у тім, що я був злий на наставника, оскільки вважав, що мав починати матч у стартовому складі. Тим більше що, хоч я й народився у Дніпропетровську, моє становлення як футболіста відбувалося в Ужгороді, і на трибунах було багато вболівальників, які прийшли підтримати саме мене. А тут ще, як на зло, через відсутність належної підготовки ми поступалися досить серйозному супернику в багатьох компонентах, тому навіть не було бажання виходити на заміну, щоб не ганьбитися.

Тому, коли мені сказали розминатися, то я довго поправляв амуніцію, аби тільки не світитися перед глядачами. Звісно, я був тоді неправий, адже перш за все керманич відповідає за результат, хоча мені здається, що, з’явись я на полі раніше, ми б програли з більш почесним рахунком. Адже, пригадується, вже за кілька хвилин я опинився на забійній позиції, але, на жаль, схибив.

— Однак на 90-й хвилині вам таки вдалося поправити приціл і забити історичний перший м’яч...

— Зараз навіть і не пригадаю, хто тоді заробив штрафний. У нас у «Чорноморці» за стандарти відповідали Юрій Никифоров, у якого був потужний удар, і я. І оскільки Никифоров затримався в центрі поля, виконувати вирок довелося мені. І гол насправді вийшов на диво: я пробив метрів із 25-ти над стінкою, і м’яч влетів у дев’ятку.

— Думається, той м’яч посів почесне місце у вашому родинному музеї…

— Знаєте, мені тоді навіть на думку не спало попросити арбітра Вадима Жука віддати м’яч мені. Може, тому, що одразу після фінального свистка я побіг дякувати вболівальникам за підтримку, а одному з них навіть презентував футболку.

— У складі збірної України ви з’являлися ще тричі, але більше не забивали. Мабуть, не раз переглядали на відео той гол угорцям?

— Не вгадали, адже запису того матчу в мене не було. Правда, хтось дзвонив мені, пропонував придбати відеокасету, але оскільки зажадав просто астрономічну суму, я відмовився. Це вже потім в архіві знайшовся відеозапис того протистояння, і зараз за бажання його можна переглянути в Інтернеті.

— Ви сказали, що той гол вийшов на диво. А вам ще доводилося у схожому стилі змушувати капітулювати воротарів суперника?

— Так, і неодноразово. У чемпіонаті України якось зняв павутиння з кута воріт у матчі з «Ворсклою», а в єврокубках схожий гол забив «Русенборгу». Це була моя улюблена позиція для удару: по центру, за 22—25 метрів від воріт. Утім, повірте, дива у футболі не трапляються — щоб приціл був точним, доводилося на тренуваннях багато часу приділяти ударам з-за меж штрафного майданчика.

А щодо голу у ворота угорців, то, хоч його й називають історичним, мені він особливо не запам’ятався. Швидше за все, тому, що ми програли…