Сторінку в одній з популярних соцмереж, присвячену участі наших хлопців у світовому футбольному форумі, ініціатори української діаспори в Новій Зеландії створили давно. До змагань готувалися ретельно, в підсумку не тільки забезпечивши команду підтримкою на трибунах. Вболівальники зустріли її в Окленді, допомагали збирати інформацію про суперників, відвідували тренування, брали участь в організації культурної програми та звісно прийшли проводити, коли прийшов час збирати валізи.

Чесні сльози, теплі слова та чоловічі обійми. Кінець.

Футболісти доволі швидко отямилися від важкого психологічного удару. Все правильно. Так, розраховували на довші пригоди, але коли доля готує такі сюрпризи, їх варто приймати з гідністю. Й думати про наступне сходження.

Богдан Сарнавський, голкіпер і капітан збірної України:
– Мене не залишає тверде відчуття, що Україна в Новій Зеландії заслуговувала на кращу долю. Принаймні, ми були не слабше Сенегалу і, вважаю, мали всі підстави розраховувати на перемогу. Команда намагалася діяти уважно, дисципліновано і таки напрацювала на гол. Сподівався, що втримаємо здобуту перевагу… Мабуть, м’яч Сарра трошки вибив нас із колії. Іронія долі в тому, що він взагалі став єдиним, пропущеним нами на чемпіонаті. Під час серії пенальті все було проти України. Африканський голкіпер вгадував напрямок ударів, а я – ні. Результат на табло.

Наша збірна проіснувала п’ять років і, як на мене, багато чого досягла. Я із задоволенням згадую виграні нами турніри. Зокрема, тріумф на Меморіалі Віктора Баннікова в 2011-му, а ще – участь у фіналі ЧЄ-2014 (U-19), куди ми пробилися, здолавши англійців на їхньому полі. Нарешті зіграли на першості світу серед 20-річних, де наших представників не було вже 10 років… Втім, ця сторінка перегорнута. Деякі з нас, можливо, гратимуть разом в «молодіжці», а з іншими – перетинатимемося в матчах на клубному рівні. Треба дивитися вперед.

Віктор Коваленко, півзахисник збірної України:
– Біль від поразки трошки вщухла, але незадоволення залишається. Знаю, з нами пов’язували великі надії, та ми й самі розраховували виступити краще, ставили перед собою дійсно високі цілі. Не вийшло. Це – життя… Не згоден з тими, хто вважає, що збірна недооцінила Сенегал. Грі передувала дуже серйозна підготовка, ми були сконцентровані й діяли на максимумі можливостей. Втім, суперник теж був – не подарунок. У африканців – сильна команда, укомплектована кваліфікованими виконавцями. Деякі з них, до речі, грають в Іспанії, Франції, Португалії. Гадаю, Сенегал дістанеться півфіналу, а можливо, пройде ще далі.

Ми хотіли уникнути серії пенальті, бо вона завжди є лотереєю. Тому, коли отримали гол у відповідь, намагалися перевести гру на чужу половину поля й забити вдруге, однак сил, щоб суттєво додати, у нас вже не було. Мене особисто стали хватати судоми – спочатку ікра, потім пах. Врешті-решт попросив заміну. Ну а 11-метрові… Ви ж бачили – голкіпер Сенегалу, який ще раніше неодноразово рятував партнерів, того вечора спіймав кураж.

Як би там не було, треба вже переключатися на наступні змагання. Менш ніж за три тижні юнацьку збірну очікує фінальний турнір чемпіонату Європи (U19).Чув, що на мене Олександр Головко розраховує.

У аеропорту Стамбулу ми зустріли гравців збірної Угорщини. Вони прямували додому. Іронія долі: їх від перемоги в 1/8 фіналу відділяли миттєвості, нас – лічені хвилини. Тепер обидві збірні – поза грою. Дивна все-таки річ – футбол.