Магічна аура «Олімпійського»
У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», продовжуємо презентувати Київ.
Першого липня 2012 року київський Національний спорткомплекс «Олімпійський» стане в один ряд із такими європейськими аренами, як лондонський «Уемблі», мадридський «Сантьяго Бернабеу», римський «Олімпіко», паризький «Парк-де-Пренс». Головна спортивна арена України прийматиме вирішальний поєдинок європейського футбольного чемпіонату − найголовніший поки що матч у своїй майже 90-річній історії. Звивистим і тернистим був шлях до цієї події.
Там, де гомоніла виставка
Дванадцятого серпня 1923 року на місці нинішнього красеня «Олімпійського» пройшли перші змагання на «Червоному стадіоні ім. Л.Троцького». Відтоді й ведеться його офіційна біографія. Хоча ще десятьма роками раніше тут кипіли спортивні пристрасті − павільйони Всеросійської виставки приймали атлетів першої Всеросійської Олімпіади. У 1913 році Київ, як це не дивно, ще не мав пристойної арени, тож організатори Ігор обладнали тимчасовий стадіон у районі сучасної Львівської площі, а деякі дисципліни провели у приміщеннях, збудованих в Олексіївському парку, поблизу Черепанової гори. Під час революцій і громадянської війни більшість тутешніх споруд була зруйнована, й саме цю територію нова влада віддала під майдан для спортивного дозвілля. Футбольне поле, яке першими протестували команда Шулявського спортклубу та збірна Малина (кияни перемогли − 2:0), розташовувалося перпендикулярно нинішньому. Для південної і східної трибун ідеально підійшли схили Черепанової гори, а північну та західну трибуни звели на уламках, засипавши їх землею.
Київ бомбили, нам об’явили...
Протягом наступних кількох років Червоний стадіон був домашнім полем для найсильнішої київської команди «Желдор». Грали тут і місцеві динамівці, що обзавелися власною ареною тільки в 1933-му, а також збірна Києва. Після того, як Київ отримав статус столиці УРСР, постала необхідність у модернізації головного стадіону. Переможцем конкурсу проектів стала робота молодого архітектора Михайла Гречини. Трибуни споруди розраховувалися на 50 тисяч уболівальників. Реконструкція почалася в 1936-му й тривала п’ять років. Обладнану за всіма вимогами того часу футбольну арену, що отримала назву Республіканський стадіон ім. М.Хрущова, повинні були відкривати 22 червня 1941 року. Вінцем спортивного свята мав стати поєдинок чемпіонату СРСР між київським «Динамо» та московським ЦБЧА. Однак на світанку «Київ бомбили, нам об’явили, що почалася війна». Друге народження арени, що добряче постраждала під час окупації, відбулося майже рівно через три роки після запланованої попервах дати − 25 червня 1944-го. Матч господарів-динамівців із московськими армійцями відбувся саме цього дня. Ті з киян, хто зберіг довоєнні квитки, отримали свої місця на трибунах. І розчарування від поразки «Динамо» (0:4), звичайно ж, не могло перекрити ейфорію від усе ближчої перемоги над фашизмом.
Рекордна позначка − 100 062
До повного ладу Республіканський доводили ті ж п’ять років, що й будували. Нарешті до вересня 1949-го арена обзавелася пристойним газоном, оточеним біговими доріжками. Невдовзі з’явилося перше табло, яке в 1956-му замінили на більш сучасне − електричне. Тоді ж запрацювали вежі освітлення, грати київські матчі стало можливим і увечері. Восени 1962 року стадіон позбувся імені Микити Хрущова, ставши просто Центральним. Навесні глядачі почали отримувати інформацію з придбаного в Угорщині нового електронного табло. Напередодні 50-річчя революції арена пережила другу генеральну реконструкцію. Вперше у світовій практиці другий ярус трибун звели на оригінальних залізобетонних двоконсольних ригелях, що збільшило місткість більш ніж удвічі − до 100 062, зробивши стадіон рекордсменом СРСР. Також був побудований репортерський комплекс над верхнім ярусом західної трибуни.
Король і королева
Третя молодість стадіону пов’язана з Олімпіадою 1980 року. Київ приймав поєдинки футбольного турніру ХХІІ Ігор, за участю команд Алжиру, Іраку, Іспанії, Коста-Рики, НДР, Сирії та Фінляндії. До цих стартів удосконалили дренажну систему поля, повністю замінили ґрунт. Розширили входи на арену, нижню трибуну помістили на бетонну основу. Також встановили чотири 83-метрові опори освітлення. Суттєво покращилася інфраструктура. Стадіону повернули історичну назву − він знову став Республіканським. Головна арена України завжди сповна виправдовувала своє призначення мультифункціонального стадіону, але суперничати з королем спорту футболом могла тільки королева − легка атлетика. Тут регулярно проводилися турніри союзного значення, матчеві зустрічі радянських спортсменів із суперниками з США, Франції, ФРН, Великої Британії, у 1967 році пройшли фінальні старти Кубку Європи. Свої видатні досягнення в Києві встановлювали колишні та майбутні чемпіони Олімпіад. Бігові доріжки та сектори арени по праву вважалися рекордними. Та все ж головним магнітом, що збирав тисячі киян і гостей міста на трибуни, залишався футбольний м’яч.
Місце динамівської слави
Центральний-Республіканський − місце гучних перемог київського «Динамо» зоряних часів Віктора Маслова та Валерія Лобановського. 17 жовтня 1961 року динамівці здобули тут свій перший титул чемпіонів СРСР. Згодом трибуни арени неодноразово забезпечували господарям додаткову перевагу в єврокубкових поєдинках. Тут складали зброю чинні володарі Кубка чемпіонів, похнюпившись, залишали газон тріумфатори чемпіонатів світу й континенту. Шостого жовтня 1975-го, після другої поспіль перемоги над мюнхенською «Баварією», підопічні Лобановського здобули Суперкубок Європи. Тут аплодували наступним зірковим складам «Динамо», в середині 1980-х і наприкінці 1990-х. Тут київський клуб і національна збірна України зажили собі слави одних із найбільш відвідуваних команд Старого Світу.
Реконструкція в режимі он-лайн
Восьмого жовтня 2011 року, після урочистого відкриття, перегорнута нова сторінка в біографії тепер уже «Олімпійського». Цю назву арена отримала в 1996-му. Відповідно до статусу та вимог часу її трибуни було тоді обладнано індивідуальними кріслами, що зменшило місткість до 83 000. Іще 13 тисяч «з’їла» остання реконструкція, до ЄВРО-2012, за якою слідкувала вся Україна в режимі он-лайн. Візиткою нового стадіону, закарбованою в його логотипі, став унікальний вантовий дах, перехопивши естафету в зведеної 1954 року колонади мавританського дворику. Все змінюється, але переможна аура цього заповітного місця, дорогого серцю кожного українця, сподіватимемося, залишиться назавжди.
Імені Валерія Лобановського
Коли «Олімпійський» зачинявся на реконструкції, центральною ареною української столиці ставав стадіон «Динамо». Він з’явився на місці колишніх царських оранжерей, відкривши свої двері 12 червня 1933 року й ставши на довгі роки однією з двох київських «домівок» візитного клубу республіки. У матчі відкриття господарі обіграли в фіналі всеукраїнської Динаміади одноклубників Харкова − 2:1. Тоді стадіон, збудований за зразком берлінського «Олімпіаштадіону», мав 18 000 сидячих місць, частина яких перебувала під навісом. Під час фашистської окупації Києва споруда функціонувала, але виступали на її полі лише німецькі команди. Після поновлення чемпіонатів СРСР і до 1949 року «Динамо» знову носив статус головного стадіону міста. Коли візитна команда України «переїхала» на «Республіканський», поле на вулиці Кірова, 3 віддали динамівським дублерам. «Основа» повернулася сюди напередодні Олімпіади-80, причому й клубна арена пережила реконструкцію, тож деякі домашні матчі підопічні Валерія Лобановського проводили в Харкові. Останні масштабні перетворення на «Динамо» відбулися в середині 1990-х, коли біло-сині почали проводити тут кваліфікаційні матчі Ліги чемпіонів. Були встановлені пластикові сидіння, укріплені трибуни з боку адміністративної будівлі, прибрані бігові доріжки. 15 травня 2002 року, після смерті Валерія Лобановського, стадіон «Динамо» названо його іменем.
Коли у гостях − наче вдома
Окрім динамівців, їхнє рідне поле використовували як домашнє збірні України (національна провела тут 16 матчів), столичні ЦСКА, «Арсенал» і «Оболонь». У серпні 2006 року арена прийняла кваліфікаційний поєдинок Ліги чемпіонів між хафським «Маккабі» та «Ліверпулем», перенесений з Ізраїлю через військові дії на його території. Англійці вдовольнилися нічиєю (1:1), яка, втім, принесла їм путівку до основної сітки. До речі, й у біографії «Олімпійського» був подібний випадок − у жовтні 1958-го додаткову гру першого раунду Кубку чемпіонів у Києві як на нейтральному полі провели східнонімецький «Вісмут» і румунський «Петролул». Клуб із Карл-Маркс-Штадта переміг − 4:0.
Спортивне намисто столиці
Зі стадіонів української столиці, які сертифіковані ФФУ для проведення матчів команд майстрів, слід виділити затишну арену «Оболонь», де хазяйнує однойменний клуб, і тренувальний комплекс імені В.Банникова поруч із Будинком футболу. Для міських змагань Київська федерація футболу рекомендує майже півсотні стадіонів і полів, серед яких, зокрема, морально застарілий ЦСКА, здатний, проте, вмістити 12 тисяч глядачів, легендарні «Старт» і «Локомотив», а також «Спартак», більше популярний у регбістів.