Коли середина – не золота
У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», починаємо презентувати Хмельницьку область.
Тепер майже неможливо встановити точну дату першого футбольного матчу, зіграного в Проскурові (так до 1954 року називався Хмельницький). Є відомості, що на самому початку ХХ століття грали у футбол військовослужбовці розташованих у місті військових частин. Грали просто так, між собою. Іноді приїздили в Проскурів команди з сусідніх міст Поділля...
Відомий письменних Юрій Смолич у своїх спогадах «Розповідь про неспокій» згадує, як у 1915 році футбольна команда Жмеринки, за яку він грав, зустрічалася в Проскурові з місцевою командою. Однак це були лише епізоди періоду зародження. У повну силу футбол про себе заявив у 1920-х роках.
Із півзахисту − в маршали
У кінці 1920 року в місті розквартирувалася восьма кавалерійська дивізія. Бійці саме цього військового підрозділу й почали першими проводити регулярні футбольні матчі. Спогади донесли до нас деякі прізвища основних гравців − приміром, Волкова (після Другої світової війни був директором стадіону в Кам’янці), Пересипкіна (майбутній маршал СРСР). Цікаво, що командир одного з полків-переможців Федоров був не хто інший, як батько відомого офтальмолога Святослава Федорова. Футболісти дивізії стали ініціаторами створення в Проскурові перших команд. Так, у Ведмедівському (нині Червоноармійському) провулку була організована молодіжна команда «Ведмеді». З неї вийшло чимало непоганих футболістів: брати Ляховичі, Цердя, Ястребов, Побережний, Чишейко, Завєдєєв, Кісін складатимуть згодом кістяк збірної міста, граючи за різні команди, в тому числі й за головну − проскурівське «Динамо».
Почесна нічия
У другій половині 1920-х почали відбуватися зустрічі проскурівчан із командами з інших міст України. У цьому контексті варто згадати поєдинок проти одеських динамівців, за яких тоді виступав один із кращих нападників свого часу, чемпіон Росії 1913 року Злочевський, а також гравці збірних України та СРСР Піонтковський і Малхасов. Гості двічі вели у рахунку, однак під завісу матчу проскурівці вирвали почесну нічию − 2:2.
Невдачі кам’янчан
Нова історія вітчизняного футболу розпочалася у 1936-му, коли почали проводитися клубні чемпіонати країни. Того ж року стартував і чемпіонат УРСР серед колективів фізкультури, до участі в якому допускалися лише кращі регіональні команди. Попервах, до 1939 року, честь області захищали кам’янчани, однак після їхніх не зовсім вдалих виступів облспорткомітет у 1940 і 1941 рр. заявляв проскурівське «Динамо».
Немає житла − немає тренера
Міліцейський клуб зберіг провідні ролі в області й у повоєнний час. У 1948 році в Проскурові нарешті з’явився кваліфікований тренер Василь Сердюков (раніше місцеву команду погоджувалися очолити фахівці з Одеси та Харкова, однак облспорткомітет і товариство «Динамо» не мали можливості надати їм житло). Під його орудою проскурівці в першості УРСР посіли у своїй зоні друге місце, відставши від вінницької команди лише на очко. Запам’ятався цей рік уболівальникам і тим, що вперше до Проскурова приїхало на товариський матч київське «Динамо» − столичні футболісти перемогли 6:1.
Ставка на Лемешка
У 1960 році була створена команда майстрів «Динамо» (Хмельницький), яка дебютувала в чемпіонаті СРСР (Клас Б). Перший млинець виявився глевким − останнє, 17-е місце. Після такого провалу команду було запропоновано очолити Євгену Лемешку, молодому випускникові вищої школи тренерів. Зміни пішли на користь − команда одразу ж посіла восьму позицію. А запрошений з дублю київського «Динамо» Борис Соколов протягом року в матчах першості, кубку та в товариських поєдинках відзначився 29 разів. На «десерт» хмельничани провели перший у своїй історії міжнародний матч, перемігши гостей з румунського міста Тирговіште − 2:0.
Підвищення у класі
Найбільшого свого успіху команда досягла у 1966 році, виборовши у своїй зоні перше місце. Звання чемпіона України розігрувалося у стикових поєдинках із переможцем іншої зони − «Авангардом» із Жовтих Вод. Двох матчів, які завершилися внічию, для виявлення найсильнішого виявилося замало, тож зіграли третій поєдинок, який приніс успіх «Авангарду». Два роки по тому «Динамо» все-таки піднялося на сходинку вверх − подоляни посіли у фінальній пульці підсумкове 5-е місце, яке дозволяло, у зв’язку із розширенням Класу А, виступати у більш престижній лізі.
Твердий «середнячок»
У 1971 році пройшла реорганізація радянського футбольного господарства, і «Динамо» потрапило до другої ліги, в якій незмінно виступало протягом 21 сезону. Згодом команду передали у відання профспілок, шефство над нею взяв найпотужніший завод обласного центру − радіотехнічний. Змінили й назву − спершу на «Хвилю», а з 1978-го − на «Поділля». Зірок із неба не хапаючи, хмельницький колектив, утім, залишався самобутнім, не без талантів у складі. Можна згадати Лещука, Єськіна, Гриневича, Козеренка, Руснака, Єлінскаса, Теллінгера, Хібліна, Е.Валенка.
Сплеск вісімдесятих
Надовго запам’яталося вболівальникам обласного центру «Подділля» зразка 1986-89 рр. Із приходом до команди Іштвана Секеча гра хмельничан стабілізувалася, і команда двічі поспіль входила до вісімки найкращих клубів республіки. Традиції Секеча продовжив тоді ще мало кому відомий Мирон Маркевич. У перший сезон під його керівництвом команда посіла п’яту сходинку − найкращий результат за всю історію виступів у другій лізі. Тоді в команді успішно грали такі досвідчені майстри, як Бугай, Саулевич, Юрчишин, Чабан, Леськів. А поряд із ними набиралася сил перспективна молодь − Ковалець, Гуральський, Ніченко та інші.
На межі балансування
За часів незалежності хмельницькій команді похвалитися поки немає чим. Наразі місцеві вболівальники можуть тішитися вже з того, що професіональний футбол у цьому регіоні існує, адже кілька років тому стояла реальна загроза його зникнення. Однак наприкінці 2008 року міськрада, ліквідувавши комунальне підприємство ФК «Поділля-Хмельницький», дала путівку в життя новій-старій команді − «Динамо», яка стала правонаступником «Поділля» в ПФЛ... І все-таки футбол найвищого ґатунку на Хмельниччині був. У сезонах-1992 і 1993-95 регіон в еліті вітчизняного футболу представляв шепетівський «Темп». Команда зі скромного райцентру, утримувана Джумбером Нішніанідзе, наробила галасу у вищій лізі. Однак, несподівано і яскраво спалахнувши, так само швидко команда й згасла, ледве в її власника почалися фінансові проблеми.