Секрет молодості Йожефа Сабо
У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», продовжуємо презентувати Закарпатську область.
Зірки, народжені на Закарпатті, освітили яскравим світлом небосхил українського футболу. У повоєнну добу цілий десант із Срібної Землі висадився в Києві, доклавши зусиль до відродження знекровленого «Динамо», а згодом славу для нашого шкіряного м’яча здобували нащадки тих першопрохідців. Георгій Лавер, Михайло Михалина, Тиберій Попович, Андрій Гаваші, Федір Медвідь, Іван Диковець, Василь Рац, Іван Яремчук − кожен із них став видатною постаттю в історії найтитулованішого клубу України та СРСР. Василь Турянчик і Михайло Коман є живими спортивними легендами. Не можна не згадати Йожефа Бецу, олімпійського чемпіона 1956 року. Але якщо обирати з цих представників золотого фонду вітчизняного спорту найбільш яскраву, найбільш видатну, неординарну постать, уболівальники, фахівці та журналісти віддадуть пальму першості Йожефу Сабо − видатному гравцеві й успішному тренерові, людині мужній, відвертій, безкомпромісній.
...А міг би стати кондитером
Про Йожефа Йожефовича, уродженця Ужгорода, іноді жартують, що він знає секрет вічної молодості, бо справляє день народження раз на чотири роки. Народився ж бо 29 лютого, в «зайвий» день високосного 1940-го. Змалку хлопець пропадав на стадіоні, а серйозно зайнявся футболом у 14 років, тренуючись у вільний від роботи час − працював у кондитерському цеху міського хлібокомбінату. Школа Золі-бачія − «дядька» Золтана Дьєрфі − швидко дала результати, і вже за рік здібний юнак потрапив у юнацьку збірну області. Першим клубом Сабо став калуський «Хімік», який брав участь у першості України під орудою сина Дьєрфі. А у 1957-58 роках Йожеф захищав кольори ужгородського «Спартака», забивши 10 м’ячів у 30 матчах.
Закарпатський «десант»
У розпалі сезону-1959 трьох закарпатських талантів − воротаря Андрія Гаваші, оборонця Василя Турянчика та атакувального півзахисника Йожефа Сабо − захотіли бачити в київському «Динамо». Бойовим хрещенням у команді Олега Ошенкова для новачків стала товариська зустріч із англійським «Тоттенхемом», а попереду був один із найславетніших періодів історії біло-синіх, котрі спочатку перервали гегемонію московських клубів на всесоюзній арені, а згодом видали чемпіонський «хет-трик» 1966-68 рр. Серед головних дійових осіб тих незабутніх подій були багаторічний капітан команди, стовп оборони Турянчик і універсал Сабо − непоступливий, надійний, результативний.
Футболіст-журналіст
На полі він не шкодував ні себе, ні суперників, за що часто-густо викликався на виховні бесіди: прямо під час матчів із арбітрами або згодом − із футбольними чиновниками в керівних кабінетах. Пізніше, вже ставши тренером, Сабо також міг висловити оточуючим усе, що в нього на душі. Діставалося і гравцям, і суддям, і журналістам. До речі, свого часу він сам закінчив факультет журналістики, навіть кілька місяців працював у газеті «Правда України». У роздягальні та поза полем Йожеф мав авторитет, як і серед уболівальників «Динамо» та в очах суперників. Особливо − у воротарів, вважаючись майстером-пенальтистом.
Грав навіть із переломом
Пік кар’єри Йожефа Сабо співпав із злетом київського «Динамо», очолюваного Віктором Масловим. Тоді гравець здобув чотири чемпіонські титули, двічі став переможцем розіграшу Кубку СРСР. Два рази посідав перші й стільки ж другі місця на своїй позиції в списку 33 кращих футболістів Союзу. З 1965 по 1972 рр. виступав у збірній країни, провівши в її складі 40 матчів і забивши вісім м’ячів, ставши четвертим призером світової першості 1966 року та третім − Олімпіади-1972. Півфінал англійського мундіалю, програний збірній ФРН із рахунком 1:2, Йожеф догравав із переломом гомілкостопа, зазнавши травми в зіткненні з 20-річним Францем Беккенбауером.
Київ − Ворошиловград − Москва
У 1969-му, після десяти років, проведених у Києві, Сабо через «творчі суперечки» з Віктором Масловим − людиною такого ж непростого характеру − перебрався до Ворошиловграда, в «Зорю». Збирався вішати бутси на цвях, але Костянтин Бєсков покликав до московського «Динамо». Порох у порохівницях Йожефа й не думав сиріти, що півзахисник, зокрема, довів у розіграші європейського Кубку володарів кубків-1971/72. Москвичі тоді дійшли до фіналу, де у скандальному матчі поступилися шотландському «Рейнджерс». Сабо відіграв сім із дев’яти поєдинків тієї кампанії, забив один гол, додавши його до м’яча, проведеного за киян у ворота «Селтика» в чвертьфіналі Кубку чемпіонів-1965/66 − дебютного євротурніру радянських команд.
На тренерському містку
Завершивши активну кар’єру Йожеф Йожефович залишився у великому футболі як тренер. Працював із ворошиловоградською «Зорею», київським СКА, дніпропетровським «Дніпром». До київського «Динамо» повернувся після того, як уславлений клуб програв перший чемпіонат незалежної України − в 1992-му. Спочатку обіймав посаду начальника команди, потім зайняв місце на тренерській лаві. Не відмовлявся від ролі «пожежника», приймаючи штурвал іще тричі й устигши збагатити клубну скарбничку чемпіонським золотом 1996 року й двома кубковими титулами.
Цих матчів не забути
Саме Йожеф Сабо вивів динамівців на дебютний матч групового турніру Ліги чемпіонів − проти московського «Спартака» у вересні 1994 року. Тоді, поступаючись одвічному суперникові з рахунком 0:2, біло-сині вирвали перемогу на очах заповненого київського стотисячника. Головний тренер зробив гравцями «основи» юних Олександра Шовковського та Андрія Шевченка, котрі невдовзі стали зірками європейського масштабу, ключовими гравцями збірної України, яку Йожеф Йожефович очолював двічі − у 1994-му та в 1996-99 рр. Під час другого періоду його роботи в головній команді країни вона двічі була за крок від фінальних турнірів чемпіонатів світу та Європи. Вболівальники пам’ятають феєричні матчі українців проти команд Росії та Франції, Португалії та Північної Ірландії.
Шана − найпочесніша відзнака
Наразі почесний громадянин Ужгорода, заслужений тренер України Йожеф Сабо працює у комітеті національних збірних Федерації футболу України. Паралельно виступає експертом на телебаченні. У свої 71 − усе такий же активний, бадьорий, підтягнутий. Як і раніше, відверто говорить про проблеми вітчизняного футболу, в якому провів, по суті, все своє свідоме життя, за досягнення в якому нагороджений двома орденами «За заслуги» − третього та другого ступенів. А також − справді всенародною шаною.